— Аж ніяк, — відказав він. — Я піклуюся про себе, коли потрібно. А тепер я цілком здоровий. Що, на ваш погляд, у мене негаразд?
Він запитав недбало й байдуже, і це свідчило, що я — принаймні на його думку, — даремно турбувалась. Я замовкла.
Він усе ще повільно водив пальцем по верхній губі, і його очі замріяно дивилися на полум'я в каміні. Вважаючи, що мовчати незручно, я спитала, чи йому не дме в спину від дверей.
— Ні, ні, — відповів він коротко й ледь роздратовано.
«Гаразд, — подумала я собі, — якщо ти не бажаєш говорити, то мовчи собі, я дам тобі спокій і повернуся до своєї книжки».
Отож я зняла нагар зі свічки й знову взялася до «Марміона». Невдовзі він ворухнувся, і я миттю звела очі на нього. Він витяг сап'янову записну книжку, дістав звідти якогось листа, мовчки його перечитав, згорнув, поклав назад і знов поринув у роздуми. Даремно я намагалася читати, маючи отаку незбагненну заваду перед очима. Так само я не могла з нетерплячки мовчати: хай навіть він мене урве, але я говоритиму.
— Ви останнім часом одержували звістки від Діани та Мері?
— Після листа, якого я вам показував тиждень тому, — жодної.
— А у вас самих нічого не змінилося? Вам не доведеться покинути Англію раніше, ніж ви сподівались?
— Боюсь, що ні. Це було б надто великим для мене щастям.
Розмова поки що не в'язалась, я перемінила тему і вирішила краще поговорити про школу та школярок.
— Мати Мері Гарет уже почуває себе краще, і дівчина знов прийшла сьогодні до школи. У мене є чотири нові учениці з Фаундрі Клоз; вони не прийшли сьогодні тільки через сніг.
— Он як?
— За обох платитиме містер Олівер.
— Справді?
— Він збирається на Різдво пригостити всю школу.
— Знаю.
— Це ви йому підказали таку думку?
— Ні.
— А хто?
— Мабуть, його дочка.
— Схоже на неї: вона така добра.
— Так.
І знову запала мовчанка. Годинник видзвонив восьму. Це ніби збудило його, він сів рівніше й повернувся до мене.
— Облиште на хвилину книгу й присуньтесь ближче до вогню, — мовив він. Все ще дивуючись, я підсунулася ближче.
— Півгодини тому, — провадив він далі, — я сказав, що мені кортить почути продовження розповіді. Подумавши, я визнав за краще сам перебрати на себе роль оповідача, а вас полишити слухачкою. Перше ніж починати, хотів би застерегти вас, що розповідь моя здасться вам досить звичайною, однак заяложені подробиці часто трохи оновлюються, коли їх чуєш з інших уст. Загалом же моя буденна чи небуденна розповідь буде короткою.
Двадцять років тому бідний вікарій — нам поки що байдуже, як його звали, — закохався в дочку одного багатія, вона теж його покохала й вийшла за нього заміж усупереч порадам родичів, які й зреклися її одразу ж після весілля. Не минуло й двох років, як необачні молодята повмирали й були поховані під однією могильною плитою (я бачив їхню могилу — вона міститься на величезному цвинтарі біля похмурого чорного-пречорного собору в одному перенаселеному промисловому місті ...ширського графства). По них зосталась дочка, яку з самого малку милосердя взяло в свої обійми — такі ж холодні, як і снігова кучугура, з якої я ледве виліз сьогодні ввечері. Милосердя привело безпритульну дівчинку в дім багатих родичів по матері; її утримувала тітка, на прізвище (зараз я підходжу до імен) місіс Рід з Ґейтсхеда. Ви здригнулись? Може, зачули якийсь шурхіт? То, мабуть, щур бігає на горищі сусіднього класу: раніше там була комора, яку я велів відремонтувати й перебудувати, а в коморах, як ви знаєте, водяться щури. Та слухайте далі. Місіс Рід утримувала сирітку десять років. Чи тій жилося у неї добре, а чи ні, я про це нічого не знаю, але через десять років тітка віддала її туди, де ви так довго пробули самі, — до знайомої вам Ловудської школи. Здається, там вона мала успіхи: з учениці стала вчителькою, як і ви, — мене вражає, що у вашім і її житті так багато всього збігається, потім пішла звідти й улаштувалась гувернанткою — знов ваші долі схожі — до вихованки такого собі містера Рочестера...
— Містере Ріверс! — урвала я його.
— Я вгадую ваші почуття, — відповів він, — але стримайте їх іще трошки: я майже скінчив, тож дослухайте вже мене. Про вдачу містера Рочестера я не знаю нічого, мені тільки відомо, що він запропонував тій молодій дівчині стати його дружиною, але аж перед вівтарем виявилось, що в нього жива дружина, щоправда, божевільна. Як він поводився далі та що пропонував, — можна тільки здогадуватися; проте як сталась одна справа, що стосувалась ґувернантки, і як по неї кинулись, виявилося, що вона
зникла, — ніхто не міг сказати, куди і як. Вона втекла в Торнфілд-холу вночі: пошуки ні до чого не призвели, всі околиці обшукали вздовж і впоперек, але ніхто її не бачив і не чув про неї. Але її потрібно було розшукати: та справа була надзвичайно поважна й нагальна, в усі газети дано оголошення, я сам одержав листа від такого собі містера Бріґса, повіреного, і з нього довідався про всі подробиці, що їх я оце вам розповів. Дивна розповідь, еге?
— Скажіть мені ось що, — сказала я. — Оскільки вам відомо так багато, ви, напевне, знаєте дещо й про містера Рочестера. Що з ним і де він тепер? Що поробляє? Чи здоровий?
— Я нічогісінько не знаю про містера Рочестера. В листі про нього зовсім не згадується, написано тільки про обман і спробу незаконно одружитися, про що я вже згадував. Вам скоріше годилося б поцікавитись ім'ям гувернантки та справою, через яку її треба знайти.
— То, виходить, ніхто не їздив у Торнфілд-хол? Ніхто не бачив містера Рочестера?
— Гадаю, що ні.
— А йому самому писали?
— Звичайно.
— А він що? У кого є від нього листи?
— Містер Бріґс пише, що відповідь на його запит одержано не від містера Рочестера, а від якоїсь жінки. Під листом стояв підпис «Аліса Фейрфакс».
Я похолола з жаху: таки, мабуть, справдились найгірші мої побоювання. Він, певне, покинув Англію і з розпуки подався навмання в одне зі своїх колишніх пристановищ у Європі. Яку полегкість своїм нестерпним стражданням шукає він там, чим думає погамувати свої бурхливі пристрасті? Я не наважувалась відповісти на це запитання. Бідний мій господар, який мало не став моїм чоловіком, якого я так часто називала «мій любий Едвард!».
— Це, мабуть, погана людина, — зауважив містер Ріверс.
— Ви його зовсім не знаєте, тож не кажіть про нього своєї думки, — з серцем відрубала я.
— Гаразд, — спокійно відповів він, — моя голова надто обтяжена іншим клопотом, щоб думати ще й про нього. Та я мушу кінчати свою розповідь. А що ви не питаєте імені гувернантки, я повинен сказати його сам. Стривайте, десь воно тут у мене було... Завжди краще, коли важливі речі занотовані отак гарненько — чорним по білому.
І він знову повільно дістав записника, почав гортати його, витяг з одного відділка потерту, нерівно одірвану смужку паперу: з її форми, плям ультрамарину, краплаку та цинобри я пізнала клаптик, відірваний вчора від аркуша, що прикривав портрет Розамунди. Він підвівся і підніс його до моїх очей, і я прочитала слова, що їх власноручно вивела тушшю: «Джейн Ейр», видно, написані несвідомо.
— Бріґс писав мені про якусь Джейн Ейр, — сказав Сент Джон, — в оголошенні теж ішлося про Джейн Ейр, а я знав таку собі Джейн Еліот. Признатись, у мене снувалися деякі підозри, та тільки вчора ввечері я раптом упевнився, що не помилився. То ви визнаєте своє справжнє ім'я, відкидаючи прибране?
— Так, так... Але де той містер Бріґс? Мабуть, він більше знає про містера Рочестера, ніж ви...
— Бріґс у Лондоні. Сумніваюсь тільки, щоб він знав щось про містера Рочестера, і цікавиться він не містером Рочестером. Однак ви вдаєтесь у дрібниці і забуваєте про головне: ви не питаєте, чому містер Бріґс вас шукає і що він від вас хоче.
— Гаразд, що ж він хоче?
— Тільки сповістити вас, що ваш дядько, містер Ейр, який проживав на острові Мадейра, помер; що він вам одписав усі свої гроші і що ви тепер багата — оце й усе.
— Я? Багата?
— Так, ви багата, дуже багата спадкоємиця. Запала мовчанка.
— Звісно, ви повинні засвідчити свою особу, — знов почав Сент Джон, — та це не становитиме труднощів, — і тоді можете зразу посісти спадщину. Ваш капітал вкладено в англійські папери, духівниця та всі інші необхідні документи у Бріґса.