Щодо м-с Герхардт — то легше уявити, ніж змалювати її почуття. Вона так хворобливо переживала все це, що просто не мала сил заговорити з чоловіком про фатальний день, який наближався. Надіючись заощадити гроші на придбання тонни вугілля й позбавити бідолашного Джорджа від щоденного мандрування до вугільного складу, вона примудрилась відкласти три долари, — і ось тепер вирішила витратити ці гроші на різдвяні подарунки. Герхардт-батько також потихеньку зберіг два долари, розраховуючи в святий вечір, у критичну хвилину, викласти їх і хоч трохи заспокоїти та втішити дружину.
Але коли настав святий вечір, ці жалюгідні п’ять доларів виявилися дуже малою втіхою. У місті панувало святкове пожвавлення. Бакалійні крамниці були прикрашені гостролистом. Крамниці іграшок і кондитерські сліпили своєю пишнотою: тут було все, що тільки може знадобитися поважаючому себе Санта-Клаусу. І батьки, й діти дивились на вітрини — одні з тужливою свідомістю своїх гірких злиднів, інші — з неймовірним захопленням і ледве стримуваною жадобою володіти цими скарбами.
Герхардт не раз казав при дітях:
— Дід мороз цього року дуже бідний. Він не може принести багато подарунків.
Але дитину, навіть найбіднішу, не примусиш повірити в це. Кожного разу батько бачив, що, незважаючи на його попередження, в очах у дітей палає все те ж саме радісне чекання.
Різдво припадало на вівторок, і напередодні, в понеділок, у школі не було навчання. Йдучи до готелю, м-с Герхардт порадила Джорджу набрати більше вугілля, щоб вистачило на завтрашній день. Джордж зараз же пішов до депо, взявши з собою двох молодших сестер, але вугілля було мало, їм не скоро пощастило насипати свої кошики, і на вечір у них був лише малесенький запас.
— Ти ходив по вугілля? — зразу ж спитала м-с Герхардт, коли того вечора повернулася з готелю.
— Ходив, — відповів Джордж.
— На завтра вистачить?
— По-моєму, вистачить.
— Ходім-но, я подивлюсь.
І, взявши лампу, вони вийшли в сарай, де було складено вугілля.
— О, господи! — скрикнула м-с Герхардт. — Та тут зовсім мало! Піди зараз же і принеси ще.
— Ну, от, — промовив Джордж, закопиливши губу. — Я вже ходив, нехай тепер Басс іде.
Басс прийшов з роботи рівно о чверть на сьому; тепер мився й одягався, збираючись до міста.
— Ні, — сказала м-с Герхардт, — Басс працював цілий день. Ти повинен піти сам.
— Мені не хочеться, — пробурчав Джордж.
— Дуже добре, — сказала м-с Герхардт. — А що, як завтра нічим буде топити, тоді що?
Вони повернулися в дім; але самолюбство Джорджа було занадто вражене, щоб він міг вважати питання вичерпаним.
— Басс, ти також іди, — ще з порога гукнув він старшому братові.
— Куди це?
— По вугілля.
— Ото ще, — відповів Басс. — За кого ти мене вважаєш?
— Ну, тоді й я не піду, — вперто хитнувши головою, сказав Джордж.
— А чому ти сьогодні не набрав вугілля? — гостро запитав брат. — У тебе був для цього цілий день...
— Та-ак, я збирав, — сказав Джордж. — Вугілля було дуже мало. Де ж я візьму, коли його немає.
— Мабуть, погано збирав, треба було постаратись краще.
— У чім справа? — запитала Дженні; вона ходила до крамнички й тепер, щойно увійшла в хату, зразу ж, помітила надуте й незадоволене обличчя Джорджа.
— Басс не хоче йти зі мною по вугілля.
— А хіба ти вдень нічого не набрав?
— Набрав, та мама каже — мало.
— Я піду з тобою, — сказала сестра. — Підеш з нами, Басс?
— Ні, — холодно відповів молодий франт. Він зав’язував галстук і сердився, що йому заважають.
— Та там і немає вугілля, — сказав Джордж. — Хіба що з платформи скинемо. А коли я ходив, там і платформ з вугіллям не було.
— Вже напевно були! — вигукнув Басс.
— Не було, — повторив Джордж.
— Будь ласка, не сперечайся, — сказала Дженні. — Бери кошики й ходімо, а то буде пізно.
Інші діти, які ніжно любили старшу сестру, також зібралися йти з нею: Вероніка взяла кошик, Марта та Уїльям — відра, Джордж великий кошик для білизни, який їм з Дженні треба було наповнити й тягти вдвох. І тут Басс, розчулений готовністю сестри полагодити справу і все ще зберігаючи до неї якісь братерські почуття, запропонував:
— Ось що, Джен. Ти йди з малятами до Восьмої вулиці і зачекай біля платформи. Я також піду туди. Тільки коли я підійду, щоб ніхто з вас і вигляду не подав, що ви мене знаєте. Просто скажіть: «Містер, скиньте нам, будь ласка, трошки вугілля!» Я залізу на платформу й скину, скільки треба. Зрозуміли?