«Підбирають вугілля... — знову й знову думав він. — До чого ж я був неуважний. Мені не слід більше забувати про них».
Розділ IV
Бажання втекти, яке охопило Дженні, коли вона побачила сенатора, пояснювалось тим, що вона вважала своє становище принизливим. Сенатор був про неї такої гарної думки, і вона соромилась, що він застав її за такою негідною справою. Вона наївно уявляла, що його цікавість до неї викликана чимсь іншим, а не нею самою.
Коли вона повернулася додому, діти вже розповіли матері про її втечу.
— Що це з тобою трапилось? — запитав Джордж, коли вона увійшла до кімнати.
— Та нічого, — відповіла вона, але зразу ж пояснила матері: — Містер Брендер проходив мимо й побачив нас.
— Он як? — неголосно вигукнула м-с Герхардт. — Значить, він повернувся. Але чого ж ти втекла, дурненька?
— Просто мені не хотілось, щоб він бачив мене.
— Ну, може, він тебе й не пізнав, — сказала мати не без співчуття.
— Та ні, пізнав, — прошепотіла Дженні. — Він мене тричі окликнув.
М-с Герхардт похитала головою.
— Що трапилось? — запитав Герхардт, почувши розмову й виходячи з сусідньої кімнати.
— Нічого, — відповіла дружина, якій зовсім не хотілося пояснювати, яку роль сенатор почав відігравати в їхньому житті. — Якийсь чоловік налякав їх, коли вони несли вугілля.
Того ж самого вечора, пізніше, прибули різдвяні подарунки, які надзвичайно схвилювали всю родину. Герхардт і його дружина не могли повірити власним очам, коли фургон бакалійної крамниці зупинився біля їхніх дверей і розсильний, дужий хлопець, заходився тягати в будинок пакети. Після марних спроб переконати розсильного, що він помилився, Герхардти з цілком зрозумілою радістю почали розглядати всю цю благодать.
— Та ви не турбуйтесь, — упевнено сказав розсильний. — Вже я знаю, що роблю. Ваше прізвище Герхардт, вірно? Ну от, це вам і є.
М-с Герхардт не могла всидіти на місці і, схвильовано потираючи руки, повторювала:
— Ну, хіба це не чудо!
Сам Герхардт розчулився від думки про щедрість невідомого благодійника і схильний був приписати те, що сталося, доброті великого місцевого фабриканта, у якого він колись служив і який добре до нього ставився. М-с Герхардт підозрювала справжнє джерело нежданої радості і була розчулена до сліз, але промовчала. Дженні зразу ж догадалась, чиї руки це зробили.
На другий день різдва Брендер зустрівся в готелі з м-с Герхардт, — Дженні залишилася вдома доглянути господарство.
— Як живете, місіс Герхардт? — привітно вигукнув він, простягаючи руку. — Як зустріли свято?
Бідна м-с Герхардт боязко потиснула його руку; очі її в одну мить наповнилися слізьми.
— Ну-ну, — сказав він, поплескуючи її по плечі. — Не треба плакати. І не забудьте завтра взяти в мене випрати білизну.
— Не забуду, сер, — відповіла вона й хотіла ще щось сказати, але він уже відійшов.
Тепер Герхардт завжди чув про дивного сенатора з готелю, про те, який він люб’язний і як багато платить за прання. Простодушний трудівник легко повірив, що м-р Брендер — найдобріша і найблагородніша людина.
Дженні й сама думала так само і все дужче захоплювалася сенатором.
Вона ставала така приваблива, така гарна, що ніхто не міг байдуже пройти мимо неї. Вона була висока, чудової будови. У довгій сукні, у вбранні світської жінки вона б була прекрасною парою для такого поважного чоловіка, як сенатор. У неї були на диво ясні, живі очі, чудовий колір обличчя, рівні білі зуби. І до того вона була розумна, чуйна і дуже спостережлива. Їй не вистачало тільки виховання і впевненості, якої ніколи не буває в людини, що усвідомлює своє залежне, підлегле становище. Необхідність прати білизну, розносити її й приймати кожну дрібницю як благодіяння сковувала її.
Тепер вона двічі на тиждень приходила до готелю; сенатор Брендер тримався з нею привітно й невимушено, і вона відповідала йому тим самим. Він часто робив невеликі подарунки їй, її сестрам і братам і завжди говорив з нею так просто й щиро, що зрештою відчуття величезної безодні, яка поділяла їх, зникло і вона почала вбачати в ньому не стільки поважного сенатора, скільки великодушного друга. Одного разу він запитав, чи не хоче вона вчитись, думаючи, що добра школа зробила б її ще принаднішою. Нарешті якось увечері він покликав її:
— Ідіть-но сюди, ближче, Дженні.
Вона підійшла, і він раптом взяв її за руку.
— Ану, Дженні, — сказав він, весело й допитливо дивлячись їй у вічі, — скажіть, що ви про мене думаєте?
— Не знаю, — відповіла вона, соромливо відводячи очі. — Чому ви питаєте?