— Ні, знаєте, — заперечив він. — Адже є у вас якась думка про мене. От і скажіть, яка саме.
— Ніякої нема, — простодушно відповіла вона.
— Ні, є, — повторив він; її неприховане ухиляння від відповіді потішало його і викликало цікавість. — Повинні ж ви що-небудь думати про мене. Що ж саме?
— Ви запитуєте, чи подобаєтесь ви мені, так? — нелукаво запитала Дженні, дивлячись згори вниз на лев’ячу гриву чорного з сивиною волосся, що здіймалося над чолом сенатора і надавало чогось величного його гарному обличчю.
— Так, — відповів він, трохи розчарований.
Їй не вистачало уміння кокетувати.
— Ну, звичайно, ви мені подобаєтесь, — з милою посмішкою сказала вона.
— І ви ніколи більше нічого не думали про мене?
— Я думаю, що ви дуже добрі, — відповіла Дженні, ніяковіючи ще більше; вона тільки тепер помітила, що він все ще тримає її руку.
— І це все? — запитав він.
— Хіба цього мало? — сказала вона, і вії в неї затремтіли.
Сенатор дивився на неї, і погляд, яким вона відповіла — веселий, дружній, одвертий, — глибоко схвилював його. Він мовчки вивчав її обличчя, а вона одвернулася і зіщулилася, відчуваючи, хоч навряд чи розуміючи, все значення цього допитливого погляду.
— Ну, а я вважаю, — сказав він нарешті, — що ви чудова дівчина. А вам не здається, що я дуже мила людина?
— Здається, — без запинки відповіла Дженні.
Сенатор відкинувся на спинку крісла й розсміявся, — так кумедно це в неї вийшло. Вона з цікавістю подивилась на нього й посміхнулась.
— Чого ви смієтесь? — запитала вона.
— З вашої відповіді. Хоч мені не слід було б сміятись. Ви мене анітрошечки не ціните. Напевно, я вам зовсім не подобаюсь.
— Ні, подобаєтесь, — серйозно відповіла вона. — Ви такий хороший.
По її очах було зрозуміло, що вона говорить від душі.
— Так, — сказав він і, м’яко притягнувши до себе дівчину, поцілував її в щоку.
Дженні ойкнула і випросталась, здивована й налякана.
Це було щось нове в їхніх стосунках. Відстань між Дженні й державним діячем раптом зникла. Вона побачила в ньому те, чого раніше не помічала. Він одразу ж видався їй молодшим. Він ставиться до неї як до жінки, він закоханий у неї. Вона не знала, що їй робити, як поводитись.
— Я налякав вас? — сказав він.
Вона подивилась на цю людину, яку звикла глибоко поважати, і з посмішкою відповіла тільки:
— Так, налякали.
— Це тому, що ви мені дуже подобаєтесь.
Подумавши з хвилину, Дженні сказала:
— Мені треба йти.
— Ну от, — жалібно відказав Брендер, — невже ви через це втікаєте?
— Ні, — відповіла Дженні, відчуваючи чомусь, що вона невдячна, — але мені пора. Вдома будуть турбуватись.
— А ви не сердитесь на мене?
— Ні, — сказала вона, трохи кокетуючи, чого раніше ніколи не бувало.
Вона відчувала свою владу над ним, і це було таке нове, таке дивне, що вони обоє чомусь зніяковіли.
— Як би там не було, ви тепер моя, — сказав сенатор встаючи. — Віднині я дбатиму про вас.
Дженні було приємно це чути. «Йому впору робити чудеса, — подумала вона, — він справжній чарівник». Вона оглянулась, і від думки, що перед нею відкривається таке нове, дивне життя, у неї запаморочилась голова з радості. Не те, щоб вона цілком зрозуміла, що він хотів сказати. Мабуть, він буде добрий і великодушний, даруватиме їй чудові речі. Зрозуміло, вона була щаслива. Вона взяла пакунок з білизною, по яку прийшла, не помічаючи й не відчуваючи безглуздості свого становища, — а для нього це було гірким докором.
«Вона не повинна розносити білизну», подумав він. Ніжність і співчуття налинули на нього гарячою хвилею. Він взяв її обличчя в долоні, на цей раз як добрий покровитель.
— Нічого, дівчинко, — сказав він. — Вам не доведеться вічно робити це. Я щось придумаю.
Після цього їхні стосунки стали ще простішими й дружнішими. Коли Дженні прийшла наступного разу, сенатор, не замислюючись, запропонував їй сісти на поручень його крісла і почав докладно розпитувати, як живуть її рідні, чого хоче й про що мріє вона сама. Він помітив, що на деякі питання вона відповідає невиразно, особливо — про батькову роботу. Їй соромно було признатись, що батько ходить по домах і пиляє дрова. Побоюючись, що тут криється щось серйозніше, Брендер вирішив найближчими ж днями піти й дізнатися, в чім справа.
Так він і зробив першого ж вільного ранку. Це було за три дні до того, як у конгресі почалась напружена боротьба, що закінчилась його поразкою. В ці дні, що лишилися, однаково вже не можна було вжити ніяких заходів. Отже, Брендер взяв тростину і пішов до будинку Герхардтів; через півгодини він уже рішуче стукав у їхні двері.