Йому відчинила м-с Герхардт.
— Здрастуйте! — весело сказав він і, помітивши її збентеження, додав: — Чи можна ввійти?
Побачивши незвичайного гостя, добра жінка зовсім розгубилась. Вона потихеньку витерла руки старим латаним фартухом і, нарешті, відповіла:
— Так, так, прошу, заходьте!
Забувши зачинити двері, м-с Герхардт квапливо провела сенатора до кімнати і, присунувши стілець, запросила його сісти.
Брендер пошкодував, що так збентежив її.
— Не турбуйтеся, місіс Герхардт, — сказав він. — Я просто проходив мимо і вирішив заглянути до вас. Як здоров’я вашого чоловіка?
— Дякую, він здоровий, — відповіла жінка. — Він пішов на роботу.
— Отже, він знайшов посаду?
— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт; вона, як і Дженні, не наважувалась сказати, що це за робота.
— І діти, сподіваюсь, всі здорові й ходять до школи?
— Так, — відповіла м-с Герхардт.
Вона зняла фартух і зніяковіло бгала його.
— Це добре. А Дженні?
Дженні якраз прасувала білизну; почувши голос гостя, вона покинула праску й дошку і втекла в спочивальню, де тепер квапливо опоряджалась, боячись, що мати не догадається сказати, ніби її немає вдома, і не дасть їй можливості зникнути.
— Вона вдома, — сказала м-с Герхардт, — зараз я покличу її. — Навіщо ж ти призналася йому, що я тут? — стиха докорила Дженні.
— А що ж мені було робити?
Вони не наважувались вийти до сенатора, а він тим часом оглядав кімнату, йому сумно було бачити, що такі достойні люди живуть у таких злиднях, хотілося б якось допомогти їм.
— Доброго ранку, — сказав він, коли Дженні нерішуче зайшла нарешті до кімнати. — Як ви поживаєте?
Дженні підійшла до нього і, червоніючи, простягла руку. Його відвідини так схвилювали її, що вона ледве була спроможна вимовити слово.
— Вирішив зайти й подивитись, як ви живете, — сказав сенатор. — Будинок непоганий. Скільки у вас кімнат?
— П’ять, — відповіла Дженні. — Ви пробачте, у нас безладдя. Ми сьогодні зранку прасували, через те все шкереберть.
— Розумію, — м’яко сказав Брендер. — Невже ви думаєте, що я цього не зрозумію, Дженні? Не треба мене соромитись.
Він говорив так само спокійно й дружньо, як завжди, коли вона бувала у нього, і це допомогло Дженні опанувати себе.
— Нехай вас не турбує, якщо я ще колись загляну до вас. Я відвідуватиму вас, я хочу побачити вашого батька.
— Он як, — сказала Дженні. — А його немає вдома.
Але поки вони розмовляли, Герхардт зі своєю пилкою та козлами з’явився біля хвіртки. Брендер побачив його і зразу ж пізнав по спільних з дочкою рисах.
— А от і ваш батько, якщо не помиляюсь, — сказав він.
— Хіба? — відгукнулася Дженні, виглядаючи у вікно.
Герхардт, заглиблений в свої думки, пройшов мимо вікна, не підводячи очей. Він поставив козла біля стіни, почепив пилку на цвяшок і зайшов у дім.
— Мати! — покликав він по-німецькому, а потім, не побачивши дружини, підійшов до дверей і заглянув у їдальню.
Брендер встав і простягнув йому руку. Сутулуватий, жилавий німець підійшов і потиснув її, допитливо поглядаючи на незнайомого.
— Це мій батько, містер Брендер, — сказала Дженні; почуття приязні до сенатора допомогло їй перебороти соромливість. — Батьку, це містер Брендер, той самий, що живе в готелі.
— Як прізвище? — перепитав Герхардт, повертаючись від одного до другого.
— Брендер, — сказав сенатор.
— А, так! — Герхардт говорив з помітним німецьким акцентом. — Після хвороби я погано чую. Дружина мені розповідала про вас.
— Я вирішив зайти познайомитись з вами, — сказав сенатор. — У вас, я бачу, велика сім’я.
— Так, — сказав батько родини; він згадав, що на ньому пошарпаний робочий костюм, і йому захотілося швидше зникнути. — Шестеро дітей, і всі ще не влаштовані. Ось вона — старша дочка.
До кімнати увійшла дружина, і Герхардт поспішив скористатися з цієї нагоди:
— Ви вже пробачте, але я піду. Поламав пилку, довелося покинути роботу.
— Прошу, — люб’язно сказав Брендер, відразу зрозумівши те, про що завжди недоговорювала Дженні. Він, либонь, вважав би за краще, коли б у неї вистачило мужності нічого не приховувати.
— Так от, місіс Герхардт, — сказав він, коли та сіла, напружено витягнувшись на стільці, — я хотів би, щоб ви надалі не вважали мене чужою людиною, і хотів би, щоб ви докладно розповідали мені про свої справи. Дженні не завжди це робить.
Дженні мовчки посміхнулась. Місіс Герхардт неспокійно стискувала руки.
— Добре, — боязко, з подякою відповіла вона.