— Ні, — відповіла дочка, не підозрюючи навіть, що в її стосунках з Брендером може бути щось погане.
Якби мати ще де про що розпитала Дженні, вона дізналася б більше, але заради власного душевного спокою вона була рада якнайшвидше припинити розмову. На добру людину завжди намагаються звести наклеп, це вона знала. Дженні була трохи нерозсудлива. Люди завжди не від того, щоб розпустити плітки. Життя таке важке, і хіба могла бідна дівчина робити інакше, ніж робила Дженні? І м-с Герхардт розплакалася, думаючи про це.
Кінець кінцем вона вирішила сама ходити до сенатора по білизну.
І от, у наступний понеділок вона постукала до нього. Брендер, який думав побачити Дженні, був здивований і розчарований.
— А що трапилось із Дженні? — спитав він.
М-с Герхардт сподівалась, що він не помітить зміни чи принаймні нічого не скаже, і тепер не знала, що відповісти. Вона подивилась на нього наївно й безпорадно і сказала:
— Дженні не могла сьогодні прийти.
— Але вона не хвора?
— Ні.
— Радий це чути, — сказав він покірливо. — А як ви себе почуваєте?
М-с Герхардт відповіла на його люб’язні запитання і попрощалася. Коли ж вона вийшла, він замислився, питаючи себе, що могло трапитись. Йому й самому було дивно, що його цікавлять такі речі.
Але в суботу, коли знову мати принесла білизну, він відчув, що тут щось не гаразд.
— У чім справа, місіс Герхардт? — запитав він. — З вашою дочкою щось трапилось?
— Ні, сер, — відповіла вона, надто засмучена для того, щоб говорити неправду.
— Чому ж вона більше не приносить білизну?
— Я... я... — м-с Герхардт заїкалася від хвилювання. — Вона... про неї почали недобре говорити... — з великим зусиллям сказала вона нарешті.
— Хто почав говорити? — серйозно запитав Брендер.
— Та тутешні, у готелі.
— Хто «тутешні»? — в його голосі зазвучало роздратування.
— Старша покоївка.
— Ах, старша покоївка! — вигукнув він. — І що ж вона каже?
Мати переказала йому свою розмову з старшою покоївкою.
— Он як! — сказав він у нестямі. — Вона насмілюється втручатись у мої справи? Хотів би я знати, чому люди не можуть дивитися за собою й дати мені спокій. Знайомство зі мною нічим не загрожує вашій дочці, місіс Герхардт. Я не зроблю їй нічого прикрого. Сором і ганьба, — додав він з обуренням, — що дівчина не може прийти до мене в готель без того, щоб її не почали в чомусь підозрювати. Я ще з’ясую, в чім тут річ.
— Тільки ви не думайте, я тут ні при чому, — пробачливим тоном сказала м-с Герхардт. — Я знаю, ви любите Дженні й не бажаєте їй зла. Ви стільки зробили для неї й для всіх нас, містер Брендер, і мені соромно, що я не пускаю її до вас.
— Нічого, місіс Герхардт, — сказав він спокійно. — Ви добре зробили. Я вас аж ніяк не засуджую. Але мене обурює, що по готелю ходять такі плітки. Побачимо, хто тут винний.
М-с Герхардт зблідла від хвилювання. Вона боялася, що образила людину, яка так багато зробила для них. Коли б тільки сказати йому, пояснити все, щоб він не думав, ніби це вона поширює плітки. Вона так боялася скандалу.
— Я хотіла зробити якнайкраще, — сказала вона нарешті.
— Ви маєте рацію, — відповів він. — Я дуже люблю Дженні. Мені завжди приємно, коли вона приходить. Я бажаю їй добра, але, може, краще, щоб вона не приходила, принаймні найближчого часу.
Того вечора сенатор знову сидів у своєму кріслі й думав про те, що сталося. Виявляється, Дженні для нього набагато дорожча, ніж він думав раніше. Тепер, коли в нього не було більше надії бачити її в себе, він почав розуміти, як багато важили для нього її короткі відвідини. Він докладно зважив усе, зразу зрозумів, що пліток у готелі не уникнути, і прийшов до висновку, що справді поставив дівчину в дуже незручне становище.
«Мабуть, мені треба було б припинити цю історію, — думав він. — Я поводився надто нерозумно».
Прийшовши до такого висновку, Брендер вирушив до Вашингтона, де й жив, поки не закінчився строк його сенаторських повноважень. Потім повернувся до Колумбуса й почав чекати, що президент з дружньої прихильності доручить йому який-небудь відповідальний пост за кордоном. Але він не міг забути Дженні. Чим довше він перебував далеко від неї, тим більше прагнув її побачити. Влаштувавшись знову на старому місці, Брендер одного чудового ранку взяв ціпок і пішов добре знайомим шляхом. Дійшовши до будинку Герхардтів, він вирішив зайти, постукав у двері й був зустрінутий здивованими й шанобливими посмішками м-с Герхардт і її дочки. Він невиразно пояснив, що був у від’їзді, і згадав про прання, начебто він заради цього й прийшов. Потім, коли йому пощастило лишитися на кілька хвилин на самоті з Дженні, він сміливо перейшов до діла.