— А як це зробити? — запитала вона.
— Та просто звернись до клерка.
Ця порада здалася Дженні дуже розумною.
— Тільки гляди, не озивайся до мене, якщо зустрінеш біля готелю, — попередив він її, коли вони залишилися самі. — І знаку не подавай, що знаєш мене.
— Чому? — простодушно запитала вона.
— Ти чудово знаєш, чому, — відповів брат; він уже не раз говорив, що в них усіх занадто жалюгідний вигляд, через таку рідню сорому не оберешся. — Якщо зустрінемося, проходь собі мимо, і все. Чуєш?
— Гаразд, — лагідно відповіла Дженні. Хоч брат був тільки на рік старший від неї, вона завжди підкорялася йому.
Наступного дня по дорозі до готелю вона заговорила з матір’ю про пораду брата.
— Басс каже, що ми могли б брати у постояльців білизну для прання.
М-с Герхардт, що всю ніч болісно розмірковувала над тим, як би заробити ще що-небудь понад три долари на тиждень за прибирання, схвалила ідею Басса.
— Це правда, — сказала вона. — Я запитаю у клерка.
Але, коли вони прийшли до готелю, зручна нагода трапилася не швидко. Потім доля всміхнулася їм: старша покоївка наказала помити підлогу перед конторкою клерка. Ця поважна службова особа явно прихильно до них ставилась, йому припали до душі добра, заклопотана матір і гарненька дочка. Через це він прихильно вислухав м-с Герхардт, коли вона насмілилась запитати його про те, що цілий день не давало їй спокою.
— Може, хто-небудь з ваших постояльців погодиться давати мені прати білизну? Я була б така вдячна...
Клерк подивився на неї і знову прочитав на цьому невеселому обличчі безвихідну нужду.
— Подивимось, — відповів він і зразу ж подумав про сенатора Брендера й генерала Гопкінса. Обидва вони люди чуйні і охоче допоможуть бідній жінці. — Підіть нагору до сенатора Брендера. У двадцять другий номер. Ось, — клерк записав номер на папірці, — підіть і скажіть, що це я вас прислав.
М-с Герхардт тремтячою рукою взяла папірець. Її очі були сповнені подяки, якої вона не могла вимовити словами.
— Нічого, нічого, — сказав клерк, помітивши її хвилювання. — Підіть зараз же. Він саме вдома.
Обережно й шанобливо постукала м-с Герхардт у двері двадцять другого номера; Дженні мовчки стояла поруч.
Через хвилину двері відчинилися, і на порозі яскраво освітленої кімнати з’явився сенатор. Він був в елегантному смокінгу й виглядав молодшим, ніж здавалося їм при першій зустрічі.
— Чим можу служити, добродійко? — запитав він м-с Герхардт, зразу пізнавши їх обох.
Мати, вкрай знітившись, не зразу змогла йому відповісти.
— Ми хотіли запитати... може, вам треба випрати білизну?
— Випрати? — перепитав він навдивовижу звучним голосом. — Випрати білизну? Ну, зайдіть. Зараз подивимось.
Він ввічливо відійшов убік, пропускаючи їх, і зачинив двері.
— Зараз подивимося, — повторив він, висуваючи одну за одною шухляди солідної шифоньєрки з горіхового дерева.
Дженні з цікавістю оглядала кімнату. Ніколи ще вона не бачила так багато прикрас і чудових речей, як тут — на каміні й на туалетному столику. М’яке крісло й поруч — лампа під зеленим абажуром, на підлозі товстий пушистий килим, кілька маленьких килимків, розкиданих тут і там, — в усьому таке багатство, така розкіш!
— Присядьте, ось стільці, — люб’язно сказав сенатор, йдучи до сусідньої кімнати.
Сповнені боязкої шанобливості, мати й дочка із ввічливості все ще стояли, але сенатор, скінчивши розшуки, повторив запрошення. Вони, соромлячись та ніяковіючи, сіли.
— Це ваша дочка? — запитав він м-с Герхардт, посміхаючись Дженні.
— Так, сер, — відповіла мати. — Це моя старша дочка.
— А чоловік у вас живий? — питав він далі. — Як ваше прізвище? Де ви живете?
М-с Герхардт покірливо відповідала на всі питання.
— Скільки у вас дітей? — продовжував він.
— Шестеро, — відповіла м-с Герхардт.
— Родина не маленька, що й говорити. Ви, без сумніву, виконали свій обов’язок перед країною.
— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт, зворушена його увагою.
— То ви кажете, це ваша старша дочка?
— Так, сер.
— А який фах у вашого чоловіка?
— Він склодув. Але зараз він хворий.
Вони розмовляли, а Дженні слухала, і великі голубі очі її дивилися здивовано й допитливо. Кожного разу, коли сенатор дивився на неї, він зустрічав такий простодушний, невинний погляд, таку чудову посмішку, що йому важко було одвести від неї очі.
— Так, — сказав він співчутливо, — все це дуже печально. У мене тут зібралося трохи білизни. Ви її виперіть, будь ласка. А наступного тижня, мабуть, буде ще.