Він склав білизну у невеликий, красиво вишитий синій мішок.
— Якого дня вам її принести? — запитала м-с Герхардт.
— Однаково, — неуважливо відповів він. — У будь-який день наступного тижня.
Вона скромно подякувала йому й зібралася йти.
— От що, — сказав він, пройшовши вперед і відчиняючи перед ними двері, — принесіть у понеділок.
— Добре, сер, — сказала м-с Герхардт. — Спасибі вам.
Вони пішли, а сенатор знову став читати, але чомусь ним оволоділа дивна неуважність.
— Печально, — сказав він, закриваючи книгу. — У цих людях є щось дуже зворушливе.
Образ Дженні, сповненої здивування й захвату, витав у кімнаті.
А м-с Герхардт з дочкою знову йшли похмурими й темними вулицями. Несподіваний успіх надзвичайно підбадьорив їх.
— Яка у нього прекрасна кімната, правда? — прошепотіла Дженні.
— Так, — відповіла мати. — Він чудова людина.
— Він сенатор, так? — спитала дочка.
— Атож.
— Напевно, приємно бути знаменитим, — стиха промовила дівчина.
Розділ II
Духовний образ Дженні — як описати його? Ця бідна дівчина, яку нужда примусила допомагати матері, що прала для сенатора, брала в нього брудну білизну й відносила чисту, мала чудову м’яку вдачу, усю принаду якої не вимовити словами. Бувають такі рідкісні особливі натури, які приходять у світ, не відаючи, для чого саме, і зникають з життя, так нічого й не зрозумівши. Життя завжди, до останньої хвилини, здається їм безмірно прекрасною, справжньою країною чудес, і коли б вони тільки могли здивовано блукати по ній, вона була б для них не гіршою від раю. Розплющивши очі, вони бачать навкруги довершений світ, який їм так по душі: дерева, квіти, море звуків і море фарб. Це — їхня дорогоцінна спадщина, їхнє найкраще багатство. І коли б ніхто не зупинив їх словами: «Це моє», вони, осяяні щастям, могли б без кінця-краю мандрувати по цій землі з піснею, яку коли-небудь почує весь світ. Це — пісня доброти.
Але, затиснуті в клітку реального світу, такі люди майже завжди чужі йому. Цей світ гордині і жадібності скоса поглядає на ідеаліста, мрійника. Якщо мрійник задивиться на пропливаючі хмарки, йому закинуть неробство. Якщо він вслухається у пісні вітру, вони тішать його душу, а сусіди тим часом поспішають заволодіти його майном. Якщо весь так званий неживий світ захопить його, закликаючи такими ніжними й чарівними голосами, що, здається, вони не можуть бути живими й розумними, мрійник гине, скорений стихіями. Реальний світ завжди тягнеться до таких людей своїми жадібними лабетами й оволодіває ними. Саме таких життя перетворює на покірливих рабів.
Такою була й Дженні у цьому прозаїчному світі. З дитинства кожний її крок був підказаний добротою й ніжністю. Коли Себастян падав і забивався, це вона, перемагаючи тривогу й страх за брата, допомагала йому встати й вела до матері. Коли Джордж скаржився, що він голодний, вона віддавала йому свій шматок хліба. Довгі години вона колисала менших братів і сестер, лагідно наспівуючи і в той же час мріючи про щось. Ледве навчившись ходити, вона стала вірною помічницею матері. Вона мила, чистила, куховарила, бігала в крамницю, доглядала малят. Ніхто ніколи не чув від неї ані слова скарги, хоча вона не раз замислювалась над своєю гіркою долею. Вона знала, що багатьом дівчаткам живеться куди привільніше й радісніше, але й не думала заздрити їм; їй траплялося потай сумувати, і все ж вона співала своїх пісеньок. Ясними днями, коли вона дивилася з вікна кухні на вулицю, її тягло на простір, на зелені луги! Краса природи, її лінії й фарби, світло й тіні хвилювали дівчинку, немов прекрасна пісня. Бувало, вона вела Джорджа й інших дітей у зарості ліщини, у затишний тінистий куточок, де струмувало гомінке джерело, а вдалині широко розкинулися лани. Вона не вміла, як роблять поети, вимовити словами те, що відчувала, але душа її щиро відгукувалась на всю цю красу й раділа від кожного звуку, кожного подиву.
Коли здалеку долітало неголосне, ніжне воркування лісових горлиць — цих духів літа, — вона схиляла голову й прислухалась, сповнені ніжності звуки, мов срібні краплини, западали їй просто в серце.
Коли сонце припікало дужче і ажурні тіні й золоті візерунки лягали на траву, Дженні не могла надивитися на них, її тягло туди, де проміння сяяло найясніше, і, немов зачарована, вона йшла все далі в священні хащі лісу.
Вона відчувала усю принадність фарб. Чудове сяйво, що розливається небом у вечірню годину, невимовно веселило й захоплювало її.
— Добре б поплисти з цими хмарками, — зовсім по-дитячому сказала вона одного разу.
Вона знайшла гойдалку, яку сама природа сплела з лози дикого винограду, і тепер гойдалася на ній з Мартою й Джорджем.