— Тобі насправді не потрібно нічого запам’ятовувати, — пояснила Дженні. — Усе, що ти маєш знати, це правило номер один — МИЙСЯ!
Пітер, як і всі хлопці, був не проти чистоти, але не занадто, бо це питання миття могло зайняти весь його час.
— Це правда. Я пам’ятаю: здається, ви завжди миєтесь, — відповів він Дженні. — Я маю на увазі, усі коти, яких я бачив, але я не розумію, навіщо. Навіщо коти витрачають на це стільки часу?
Дженні якусь мить поміркувала над його питанням і відповіла:
— Тому що приємно бути чистим.
— Ну, як не крути, я ніколи не зможу цього зробити, — зазначив Пітер, — бо я ніяк не дотягнуся до певних місць. Зараз я кіт і не маю рук. Та навіть коли я був хлопчиком, няня мила мені спинку…
— Дурниці, — сказала Дженні. — Перше, що ти маєш знати: на котові немає й дюйма, якого він не міг би дістати. Якби ти справді був одним із нас, ти знав би, що я кажу правду. Зараз дивись на мене. Ми почнемо зі спини. Я зроблю це першою, а потім ти спробуєш повторити.
І з цими словами, сівши вертикально, вона повернула голову за плече і з незвичайною легкістю та грацією, маленькими короткими рухами язика, тримаючи підборіддя близько до тіла, почала мити навколо лівої лопатки, поступово збільшуючи охоплення і довжину плавних рухів голови, доки жорсткий рожевий язичок гладенько проходив по верхній частині хребта.
— О, я ніколи так не зможу, — забідкався Пітер, — бо я не можу розвернути голову так далеко, як ти. Я ніколи не бачу, що відбувається за мною, доки не обернуся.
— Спробуй, — це все, що відповіла Дженні.
Пітер спробував і з подивом зрозумів, що хоч хлопчиком він не був спроможний так повернути голову праворуч чи ліворуч, щоб подивитися через плечі, зараз він здатен це зробити. Тоді він висолопив язика і провів головою маленькими колами так, як це робила Дженні, і помив своє ліве плече.
— О, браво! Чудово! — захоплено вигукнула Дженні. — Ось, бачиш! Молодець, Пітере. Зараз обернися ще трохи — це ти лише спочатку неповороткий — і спускайся по хребту.
І справді, Пітер дотягнувся вниз по хребту від шиї аж до середини спини. Йому так це подобалося, що він намагався митися і муркотіти одночасно, і йому це вдалося.
— А зараз, — наказувала Дженні, — щоб дотягнутися до решти, ти можеш полегшити собі це завдання отак: вигнися й опустися трохи нижче, щоб ти напівсидів, напівлежав. Ось так! Обіприся на праву передню лапку і підтягни ліву трохи ближче, щоб вона не заважала. Ось… Зараз, бачиш, ти так зручно вигнутий, що можеш усе дістати. Домий спину зліва і задню лапу й обертайся на іншу сторону.
Пітер зробив так і з’ясував, що з невеликим зусиллям може дотягнутися своїм жвавим язичком до усього хребта і кінцівок. Він навіть спробував дотягнутися з цієї позиції до хвоста, але виявив, що його важче піймати. Хвіст сіпнувся вбік.
Дженні усміхалася.
— Спробуй втримати його лапою. Правою. Тобі досі потрібно на щось опиратися. Отак. Ми дотягнемося до його нижньої частини пізніше.
Пітер так захопився тим, чого навчився, що вилизував би і вилизував свою спину і боки, якби Дженні не сказала:
— Усе, досить. Ще багато залишилося. Зараз ти маєш помити собі перед, живіт і лапи.
Передні кінцівки й лапи далися Пітерові легко, бо вони були в зоні досяжності, але коли він потягнувся до грудей, це виявилося складніше.
— Спробуй спершу лягти, — запропонувала Дженні. — За якийсь час ти достатньо натренуєшся і зможеш помити собі груди сидячи, просто трохи далі висолоплюючи язика і нижче нахиляючи голову. Але легше це зробити, якщо лежати на боці. Отак, — і вона показала, як її настанови виглядають на практиці, й невдовзі Пітер зрозумів, що він може помити хутро на грудях під своїм підборіддям.
— Але я не можу дотягнутися до середини живота, — пожалівся він. І справді, як лишень він не викручувався, дотягнутися до низу живота не вдавалося.
Дженні усміхнулася:
— «Не можу» мишу не зловить, — процитувала вона. — Це трохи складніше. Зараз дивися на мене. Коли лежатимеш на боці, ти цього не зробиш. Сядь і обіприся на хвоста. Отак, підтягни хвоста під себе. Можеш обпертися на одну зі своїх передніх лап або на обидві. Зараз, бачиш, ти зігнувся так, що можеш дотягнутися до живота. Ти навчишся, коли повправляєшся.
Пітеру поза здалася більш незручною, ніж інші, й він кілька разів падав, але невдовзі натренувався, і те, що завдяки знанням, досвіду й наставництву Дженні кожна частина його тіла стала доступною, переповнювало втіхою. І, звичайно, схвалення Дженні змушувало його пишатися собою.