Голос Дженні відірвав його від спогадів.
— Одного ранку, — сумно сказала вона, — вони не прийшли; вони більше ніколи не прийшли. Я більше їх не бачила. Ні мою любу Бафф, ні місіс Пенні, ні містера Пенні. Вони поїхали і безсердечно покинули мене.
Пітер зойкнув від співчуття:
— О, бідолашна Дженні Болдрін! — але потім він додав: — Я не можу в це повірити. Напевно, з ними щось сталося…
— Я теж хотіла б так думати, — промовила Дженні, — але коли підростеш — я маю на увазі після того, як трохи побудеш котом, — ти зрозумієш, що люди завжди так чинять. Вони тримають нас, доки їм зручно і це не завдає надто багато клопоту, а потім, навіть коли не з нашої вини виникають якісь труднощі, вони залишають нас голодувати.
— О, Дженні, — скрикнув Пітер знову, нажаханий такою жорстокістю. — Я ніколи не піду й не залишу тебе…
— Ти, можливо, — сказала Дженні, — але люди так роблять, і ВОНИ зробили це. Я пам’ятаю той ранок. Спершу я не могла в це повірити, коли надійшов час і вони не прийшли. Я дивилася у вікно, вслухалася у звуки від дверей. Минав час. Я почала кричати, сподіваючись, що, можливо, якимось чином вони прослизнули до будинку, а я цього не помітила.
Я кричала до хрипоти. Підбігала до дверей. Відчайдушно намагалася їх відчинити, але там була дверна ручка замість засувки, з якою я могла би впоратися. Минув ранок, потім обід, а потім і вечір. Я не спала, і всю ніч проходила підлогою порожньої кімнати для шиття, без надії сподіваючись, що вони повернуться наступного дня.
Вранці сталося щось іще жахливіше. Вони не прийшли, але прийшли вантажники. З вікна я бачила їхній фургон перед будинком. Увесь день вони ходили туди-сюди, виносячи меблі, ящики та бочки. По обіді все було завантажено і перев’язано мотузками. Вони залізли на переднє сидіння й від’їхали. І цього вечора мені не залишили ні молока, ні води, ні їжі.
— Бідолашна Дженні! — сказав Пітер. — Ти була страшенно голодна?
— Мені боліло не в животі, Пітере, — відповіла Дженні, — боліло в серці. Від туги, відчаю й самотності я хотіла померти. Я бажала, щоб моя Бафф обійняла мене, пригорнула до себе, як вона робила це раніше, виявляючи свою любов.
А потім несподівано і з жахом я усвідомила, що зненавиділа її. Я хотіла кусати, дряпати, дерти, вбити її за те, що вона мене покинула. Так, я навчилася ненавидіти, Пітере, і це гірше, ніж хворіти, голодувати, чи помирати від спраги та болю. Ненависть замінила всю любов, яку я почувала до Бафф. У мене не залишалося надії вибратися з тієї кімнати живою, але я присяглася, якщо мені це вдасться, я ніколи не довірятиму жодній людській істоті, не полюблю її і не житиму з жодною з них.
А потім одного ранку, коли я вже була напівмертва, прийшов порятунок. Я почула, як хтось відчинив двері, почулися кроки. Я знала, що це не їхні кроки, але все-таки я сподівалася, що помилилася і вони повернулися, і була вже готова зустріти їх муркотінням і навіть застрибнути Бафф на плече, щоб показати, що я її пробачаю. О, я поклала б лапи на її обличчя і цілувала, цілувала б її, якби вона лише повернулася, якби вона не забула мене.
Пітер сказав:
— Я так хотів би, щоб вона повернулася, Дженні…
— Звісно, це була не вона, — продовжила Дженні. — Це були якісь інші люди, дві жінки: напевно, прийшли прибрати в будинку. Одна з них співчутливо зойкнула й узяла мене на руки. Але я була така слабка, змучена голодом і майже збожеволіла від туги, тож не знала, що роблю. Я вкусила її. Вона відкинула мене, і я була така налякана, що звідки й узялися сили вибігти в двері й чкурнути вниз сходами. Чи, точніше, у мене з’явилася сила спуститися вниз сходами і не зупинятися, доки я не вибігла через вхідні двері. Так почалася…
— Що? — запитав Пітер.
— Моя незалежність від людських істот, я більше ніколи не просила їхніх ласк, шипіла й гарчала щоразу, коли хтось намагався нахилитися й погладити мене чи взяти на руки, ніколи знову не ступала на поріг їхнього житла, щоб з ними жити.
Пітер хотів показати, як йому шкода, що все сталося саме так, але він не знав, що сказати, бо родина справді так безсердечно її покинула, що він відчував сором за таких людських істот. Натомість він підвівся, наблизився до неї й кілька разів лизнув у щоку.