Дженні переможно всміхнулася й трохи помуркотіла.
— Це дуже мило, — сказала вона, — але зараз мені справді подобається життя приблудної кішки. Так, це життя жорстоке, іноді мені буває нелегко, але принаймні більше ніхто мене не скривдить. Я маю на увазі всередині, там, куди ніяк не дістати і де ніколи не заживає. За останні два роки я стільки всього перебачила і перепробувала. Кілька місяців тому я знайшла це місце. Воно чудове, бо люди рідко сюди заходять. Ходімо, покажу тобі свій таємний вхід…
Вони облишили декорацію, що зображала Гайленд, проминули піраміди та Сфінкса, дах пентхаусу в Нью-Йорку, вітальню в Мейфер і замок на Рейні та вийшли у довгі, темні, затхлі коридори.
Але ще до того, як завернути за ріг тієї частини складу, де оселилася Дженні, вона зупинилася, загрозливо загарчала, і Пітер побачив, що її хвіст збільшився удвічі. Він зупинився біля неї й почув голоси, кроки, скреготіння й удари і хотів був визирнути з-за рогу, щоб подивитися, що там, коли Дженні прошепотіла:
— Пригнися, Пітере! Якщо вони нас помітять, це кінець. Це наш дім! Вони його виносять. Здається, твій приятель Наполеон повернувся по ліжко.
Пітер відчув, що може її збентежити, розповівши, що Наполеон помер більше ста років тому, та й яка різниця, ліжко, як і все інше зі складу, виносили чи на продаж, чи на якусь виставку.
— Шкода, — сказала Дженні. — Гарне було помешкання. Мені тут дуже подобалося, особливо на ліжку твого друга. Ох, ну нічого, завжди можна знайти щось інше.
— Та ми можемо затишно облаштуватися в десятках інших тутешніх сховищ, — сказав Пітер.
— Не вийде. Не тут, — рішуче сказала Дженні. — Щойно з’являються люди, це все, і якщо ти досить розумний, то підеш. Коли вантажники витягнуть ті речі на світло, вони помітять свідчення нашої присутності. Твою і мою шерсть. Рештки мишей. Потім буде буча, галас і велике полювання на нас: вони увімкнуть світло, скрізь кружлятиме пил і ходитимуть чоловіки з палицями. Ні, довірся мені, Пітере, я знаю. Щойно вони завершать, ми використаємо мій запасний вихід. Надворі ще день, і ми встигнемо знайти місце, щоб переночувати. Тримайся подалі від них, доки я не дам знати.
Пітер зробив так, як вона йому наказала, бо він дуже добре розумів, що Дженні досвідченіша і знає, про що каже.
А, крім того, через увесь той пил навколо, миття, розмови і те, що, оббігши мало не увесь Лондон, він нічого не пив, Пітер відчув жахливу спрагу, і йому раптом здалося, якщо він найближчим часом не втамує її, то загине.
Розділ сьомий
Завжди зупиняйся на порозі
— Я страшенно хочу пити, Дженні, — прошепотів Пітер.
Вони зачаїлися біля повороту складського коридору, вже майже годину чекаючи, коли чоловіки завершать роботу й винесуть меблі зі сховища.
Дженні пригнулася й визирнула з-за рогу:
— Скоро, — сказала вона. — Залишилося лише дві речі.
— Як би мені хотілося великої склянки холодного молока, — сказав Пітер.
Дженні повернула голову й подивилася на нього:
— Блюдця молока, ти маєш на увазі. Ти не зможеш пити зі склянки. А щодо молока… Знаєш, скільки часу минуло відтоді, як я бачила чи смакувала молоко? Коли живеш отак, я маю на увазі, окремо від людей, про молоко можеш забути. Хочеш пити, то пий дощову воду, залишки води в жолобі чи можеш спуститися кам’яними сходами до річки вночі, коли там безлюдно, якщо ти здатен пити масну воду з солонуватим присмаком.
Пітера зовсім не приваблювала така перспектива, він ще не звик до того, що вже не хлопчик із домом та родиною, а білий приблудний кіт, у якого немає друзів, окрім ще однієї бездомної кішки.
Пітер так хотів пити, а Дженні намалювала таку похмуру й безрадісну картину, що він не зміг втриматися й заридав.
— Але ж я звик до молока! Мені воно подобається, і няня щодня мені його дає…
— Шшш! — застерегла його Дженні. — Вони почують тебе.
Згодом вона додала: ніхто не ставить блюдця з молоком для приблудних котів. З часом ти звикнеш жити без молока.
Але Пітер так не вважав, він продовжував тихенько рюмсати, доки Дженні Болдрін з дедалі більшим здивуванням і збентеженням спостерігала за ним. Здається, вона обмірковувала щось, що не дуже хотіла робити. Але зрештою, зрозумівши, що вона не може більше витримувати його ридання, прошепотіла:
— Ну ж бо… годі! Я знаю одне місце, де, думаю, ми зможемо роздобути блюдце молока. Ми підемо туди.
Після цих слів Пітер миттєво припинив рюмсати й одразу ж повеселішав.
— Так? — запитав він. — Де?
— Є один старий сторож, який живе в хижці біля чайних доків, — сказала йому Дженні. — Він самотній, любить котів, небайдужий до таких красунь, як я. Він місяцями припрошував мене жити з ним. Звичайно, я про це навіть і не думала.