Бо, як пояснила Дженні і як він сам дуже добре тепер бачив, у кам’яному й ворожому місті, сповненому різних видів рухомих транспортних засобів, людей, велосипедів, вантажівок, візків, екіпажів, які заледве зважали одне на одного, не кажучи вже про щось таке низеньке і близьке до землі, як кіт, — щоб втрапити в халепу, варто було просто необережно пройтися чи навіть пробігтися.
— Ніколи не залишай свого притулку, — так пояснила йому це Дженні, — доки не маєш іншого, куди подасися за будь-яких неприємностей. І тоді найкраще перебігати, не затримуючись по дорозі. Звісно, коли місцевість знайома й тобі відомі всі закутки, куди можна заховатися у разі чого, можна дозволити собі бути більш розпруженим. Але коли пересуваєшся незнайомою територією, завжди дбай про безпеку.
Так вони й робили, прокладаючи собі шлях від точки до точки, від прикриття до прикриття маленькими перебіжками, які Пітеру здавалися дуже захопливими й веселими, доки досягли воріт подвір’я доків, де все виявилося саме так, як розповідала Дженні. Великі залізні ворота на подвір’я стояли широко відчиненими. Товарний потяг заходив досередини, лиш останній вагон та гальмівна фура не зайшли у ворота, хоч потяг уже зупинився, аж таким довгим він виявився. І тут їм більше не потрібно було перебігати, бо товарні вагони, цистерни та вагони-холодильники забезпечували їм гарне прикриття, і вони могли досить швидко пересуватися під ними.
Хижка розташовувалася в глибині доків із наземної сторони складів. Це був маленький дерев’яний однокімнатний будиночок з дверима, що виходили прямо на вулицю, двома вікнами, по одному з кожного боку, в яких кілька шибок були вибиті й завішані ганчірками, а замість димаря з бляшаного даху стирчала крива труба.
Незважаючи на похмуре оточення мотків канату і тросів, старих іржавих рейок та залишків деревини, побита погодою та перехняблена хижа виглядала милою і навіть схожою на дім. По обидва боки від дверей на землі стояли два довгі зелені ящики з землею і в них росли яскраво-червоні герані. Коли Пітер та Дженні наблизилися, то відчули апетитний запах смаженої печінки, що линув із розчинених дверей.
— Він удома, готує ланч, — зауважила Дженні. — Перше, що ми зробимо, це дамо йому знати, що ми тут, — і вона одразу жалібно занявчала.
За мить старенький чоловік, одягнений у потертий одяг, із заплямованими та неохайними вусами, з’явився на порозі з пательнею у руці.
— Йой! — вигукнув він. — Чи це не Смугаста Кішечка повернулася, щоб провідати старого Вілла Ґрімза! І сьогодні привела з собою друзяку. Ідіть сюди, киць, киць, киць!
Пітер звернув увагу, що давно не стрижене сніжно-біле волосся спускалося чоловікові майже до плечей, нестримно густі сиві брови обрамлювали найлагідніші блакитні очі, які Пітеру доводилося бачити. У цих очах світилася велика доброта й великий сум. Його щоки з сивою щетиною розчервонілися від пічного жару, а руки були вузлуваті, покручені й брудні.
Пітер подумав: «Як дивно. Він старий. Так, дуже старий — і все-таки схожий на маленького хлопчика. Він справді видається не старшим, ніж я. Напевно, він мені сподобається».
З дружнім виразом обличчя сторож відклав пательню, нахилився і сказав:
— Тепер ти, красеню! Ходи сюди, дай-но я на тебе подивлюся.
Пітер хотів підійти прямо до нього, хоч його одяг і руки були брудні, але Дженні перестерегла його.
— Ні, Пітере! Дозволь мені впоратися з цим. Якщо підійдеш зараз, то молока не отримаєш, — і сказавши це, вона знову почала жалібно нявчати таким голосом, у якому Пітер розпізнав фальш і забагато пафосу.
Але, напевно, це зачепило потрібну струну в серці старого містера Ґрімза, бо він сказав:
— Молока хоште, га? Нікуди не йдіть, зараз я троха винесу, — він обернувся і зник у хижі.
— Ага! — переможно сказала Дженні. — Бачиш? Я розчула слово «молоко». Решту не зрозуміла.
— Я зрозумів, — сказав Пітер. — Він сказав не йти, він зараз трохи принесе.
Дженні дивилася на Пітера, немов не могла повірити власним вухам:
— Пітере! Ти хочеш сказати, що розумієш все, що він каже?
— Звісно, що розумію. Чому ні? Він говорив простою англійською. Якби він розмовляв французькою чи німецькою, то я не розібрав би й слова, хоч тато говорить, що наступного року я почну вчити французьку…
— Оце так! — сказала Дженні, сіла й кілька разів кліпнула очима. — Це потрібно обміркувати. Я ніколи б у таке не повірила. Тоді ти справді маленький хлопчик…