Тут він підвівся, підійшов до полиці й зняв банку з джемом. Поскріб по дну ножем, але як не старався, нітрохи джему не залишилося на кінчику його ножа — банка, очевидно, була зовсім порожня.
— Ну добре, — сказав містер Ґрімз, нітрохи не засмутившись, — Бог дав, Бог і взяв. Але не бійтеся, що за вами двома погано доглядатимуть. Старий Білл Ґрімз подбає про вас. Каша з молоком вранці. А іноді, коли корабель приходить із Аргентини, шматок справжньої яловичини. Ходитимете зі мною до доків та складів — яких тільки там немає ящиків, тюків та пакетів! Я не знаю, чи є таке місце на планеті, звідки нічого не прибуло до нас. Індія, Китай, Південна Африка, Австралія і Нью-Йорк…
Він тоскно обдивився крихітну кімнатку й продовжив:
— Зараз я пересуну ліжко в той куток, тож ви матимете й собі ліжко на подушці з чогось м’якенького, і тоді ніхто з нас не заважатиме один одному заходити й виходити, тож, може, ви подумаєте залишитися в мене на якийсь час. Я пропоную небагато, але це буде гарний дім для всіх нас, ласкаво прошу.
Ласуючи поживною і смачною печінкою, напившись донесхочу молока, в теплі й добрі Пітер відчував, що найбільше за все хоче зостатися в містера Ґрімза і щоб він за ним доглядав. Пітер був не проти, що сам містер Ґрімз бруднуватий, що в хижці так бідно, все потріскане й обшарпане, насправді йому це навіть подобалося, бо не було небезпеки щось пошкодити. Вдома він завжди мусив бути обережним із меблями чи з тими антикварними дрібничками…
— Що він каже? — запитала його Дженні, закінчивши їсти й почавши вилизувати праву лапку і потім обережно потираючи вуса, рот і мордочку.
Пітер переповів їй слова містера Ґрімза так, як запам’ятав, але з наголосом на тому, що їх запрошують залишитися та оселитися в його хижці. Дженні припинила митися, зазначивши:
— Бачиш. Як я й казала. Мені одразу не сподобалося, коли він зачинив за нами двері…
— Але він такий милий і добрий… — заперечив Пітер.
— Спочатку вони всі такі, — відповіла Дженні. — Повір мені, Пітере, я знаю. Ти мусиш мені повірити. Ми чекатимемо нагоди. Коли вона випаде, роби так, як я скажу. Зараз починай митися, немов ми збираємося залишатися тут.
Пітеру навіть на думку не спадало не послухатися Дженні, бо він уже був настільки зобов’язаний їй за мудрість, доброту, щедрість, а також свій порятунок, тож також почав мити мордочку й вуса, й містер Ґрімз радо відзначив:
— Оце вже мені подобається, котенятка, всідайтеся гарненько й помийтеся.
Він зібрав увесь посуд, поклав його у відро і попрямував із ним надвір.
— Води в переліку наших зручностей немає, — пояснив він їм, — але кран недалеко, тож не проблема. Зараз помиємо посуд.
Він дуже обережно зачинив за собою двері й вийшов лише на кілька хвилин, а невдовзі повернувся з відром води й поставив його на піч. Але цього разу защіпка на дверях зачинилася не повністю. Пітер цього не зауважив, але Дженні помітила. Вона обійшла його довкола і сказала:
— Приготуйся.
Пітер хотів був прошепотіти «Приготуватися до чого?», коли це сталося. Порив вітру на фут розчинив двері.
— Зараз! — закричала Дженні. — За мною! — вона стрілою майнула у щілину, відстовбурчивши хвоста та зіщуливши вуха.
Пітер був настільки наляканий, що, навіть не усвідомивши, що він робить, підвівся й побіг за нею через двері й надвір, немов тікав від смертельної небезпеки.
За собою він почув, як містер Ґрімз гукає:
— Агов! Ні, ні! Не йдіть, кішечки. Поверніться! Наступного разу я віддам вам усю печінку! Кицю! Сніжку! Поверніться!
Хоч як швидко Пітер помчав за Дженні, він все-таки зміг обернутися і глянути через плече. Містер Ґрімз стояв на порозі своєї хижі з коробками червоної герані обабіч дверей і безпомічно махав руками.
Він виглядав таким старим і самотнім з його сивим волоссям, опалими вусами й понурими плечима.
— Ох, котенята, — гукнув він іще раз, — не йдіть, будь ласка!
Потім Дженні з Пітером пірнула під велику купу бочок із нафтою, і містер Ґрімз зник із поля зору, а невдовзі стало й нечутно його крику, бо проминаючи барабани, купи зеленої деревини, злитки міді та олова, вони опинилися у здичавілій місцевості поміж сталевих рейок, де знайти того, хто сам цього не хотів, було неможливо.
— Молодець, Пітере!
Але чомусь Пітер відчував, що вони, чи навіть особисто він, зовсім не молодці.
Розділ дев’ятий
Як коти попливли «зайцями»