— Скажи, сміхота, — реготала Дженні. — Я ніколи не забуду виразу його обличчя. Він мав пришелепкуватий вигляд, коли ми втекли. Тобі сподобалося?
— Ні, — сказав Пітер. — Не сподобалося.
Вони сиділи на балці на березі Темзи біля Лондонських доків на Воппінґ Волл, спостерігаючи за трьома тупоносими буксирами, що сунули, тягнучи за собою довгий сіро-білий танкер «Ессо» до причалу навпроти пірсу. Пітер здивовано зрозумів, що хвіст, який до цієї миті він повністю контролював, хоч раніше ніколи не мав нічого подібного і до нього довелося трохи звикати, тіпався туди-сюди, смикався й вигинався, немов щось живе й зовсім від нього незалежне.
Дженні помітила це тієї ж миті, що й Пітер. Напевне, вона була трохи шокована тим різким тоном, яким він відповів на її запитання, бо сказала:
— О любий Пітере, твій хвіст! Боюся, ти на мене сердитий. Я зробила щось не так?
— Ні, — відповів Пітер. — Принаймні я не думаю, що ти хотіла цього. Вибач за мій хвіст, але з ним щось відбувається всупереч моїй волі. Просто я почуваюся таким покидьком.
— Але чому, Пітере? Зрештою…
— Зрештою, — повторив Пітер, — він віддав нам половину свого обіду, хоч, напевно, сам був голодний. І він не виглядав дурним чи кумедним, коли ми втікали, він виглядав розчарованим, самотнім і нещасним.
— Але, Пітере, — заперечила Дженні, — невже ти не розумієш, що він хотів чогось від нас. Саме тому він дав нам молоко та печінку. Він намагався підкупити нас, щоб ми залишилися жити з ним у тій брудній, задушливій маленькій халупі. Ти ж не даси себе підкупити, правда? — виснувала вона, з тим, що нагадувало майже лицемірство.
— Це був не підкуп, — обурено промовив Пітер. — Він пригостив нас, бо ми йому подобалися. Хіба ти не чула, як він говорив з нами? Це було підло з нашого боку тікати, щойно відчинилися двері.
Дивний блиск з’явився в очах Дженні Болдрін, її вуха затріпотіли, а хвіст почав зловісно смикатися.
— А я думаю, це з його боку підло зачиняти за нами двері. Це мало показати тобі його наміри, якщо не більше.
Пітер уперто наполягав:
— Можливо, він зачинив двері, бо турбувався через свої квіти. Він не міг виявитися злим і заподіяти нам якусь шкоду, бо ж вирощує стільки квітів.
Дженні загрозливо загарчала.
— Усі люди лихі, і я не хочу мати з ними нічого спільного. Я вже казала це тобі, коли ми щойно зустрілися. Я пояснила, чому так вважаю. І я досі не змінила своєї думки.
— Тоді чому ти продовжуєш спілкуватися зі мною? — запитав Пітер. — Я людина і…
— Ти не людина! — закричала Дженні. — Ти звичайний білий кіт і навіть не надто хороший, бо після всього, що я зробила для… О Господи, Пітере, ти розумієш, що це наша перша сварка? Через людину! Ти розумієш, що відбувається, коли вони з’являються у твоєму житті?
Пітер усвідомлював, що він посварився з Дженні, і йому було соромно, бо вона виявилася такою доброю і дбала про нього, слабкого й пораненого, тож він сказав:
— Люба Дженні Болдрін, вибач. Я не хотів з тобою сваритися. Ти була такою доброю й лагідною зі мною. І якщо тебе засмучують згадки чи розмови про людей або про містера Ґрімза, ми більше не будемо цього робити.
Погляд Дженні пом’якшився. Її хвіст угамувався, і вона сказала:
— Пітере, ти дуже милий, вибач, що я тріпотіла на тебе вухами.
Вона відвернулася й почала енергійно митися, а за мить Пітер відчув потребу зробити те саме.
Після того, як вони розслабились після спільного вияву емоцій, Пітер помітив, що Дженні дивиться на нього з допитливим виразом на її ніжній білій мордочці, зовсім як, ну, якби він був хлопчиком, а не котом, і дивився б на кота, що проковтнув мишу. Здається, їй на думку спала якась захоплива й приємна ідея.
— Пітере, — розпочала вона, коли великий паром із тьмяно-зеленою трубою поплив річкою з гортанним гудком. — Ти страшенно розумний. А ти вмієш читати так само, як розумієш усе, що говорять люди?
— Звісно, вмію, — відповів Пітер. — Я вже два роки ходжу до школи. Можу прочитати майже все. Маю на увазі, якщо слова не занадто довгі й незрозумілі.
— О, Пітере, покажи! Прочитай щось. Що написано, наприклад, на отому човні.
Один маленький човен якраз тягнув буксир.
— «Мауд Ф. О’Рейлі, Компанія з буксирування Темзою, Лаймгауз», — не забарившись, прочитав Пітер.
— А на тому човні, який тягнуть?
— «Ессо Квін, Нафтова компанія „Байонн“, Н., Дж.».
— А на тому на річці, який щойно пройшов повз нас?..
— «Ріндам, Амстердам». Але я не знаю, що це означає…
Дженні голосно зітхнула і прихильно глянула на Пітера: