— «Раймона» — Лісабон, — прочитав він.
— У Лісабоні повно котів моєї породи, — коментувала Дженні.
— «Вільгіальмар» — Гельсінкі.
— Дякую, не хочу більше сушеної риби, — трохи в’їдливо зауважила Дженні.
— «Ізіс» — Олександрія…
Дженні замріялася і навіть на мить завагалася, немов збиралася змінити своє рішення, але потім сказала:
— Можливо, колись, але не зараз. Коли ми повернемося, мабуть. Олександрія, Каїр, потім Ніл. Бубастіс — ось куди я б хотіла потрапити. Ми там справді були священними…
Вони оглядали корабель за кораблем; порти, звідки вони прибули, розкидало по всій земній кулі від Суецу до Колкати, від Сінґапуру до Колону, від Банґору, штату Мен, до Ямайки, що у Вест-Індії, й Тампіко, що у Мексиці. І вже потім, наприкінці найбільшої затоки, майже при вході до доків Сент-Кетрін вони натрапили на осіле, низеньке, опецькувате судно. Його назву було виведено не золотавими, а блідо-білими літерами, ще й такими замазуреними брудом та димом, що Пітер заледве розібрав їх, і йому довелося ще раз придивитися у сутінках. Але коли він все-таки прочитав їх, його серце підстрибнуло від захвату.
— Дженні! Тут написано: «Графиня Грінок — Ґлазґо»!
— Ура! — трохи неелегантно підстрибнула Дженні. — Це наш корабель. Це наш новий дім на наступні кілька тижнів, Пітере.
Ентузіазм Пітера трохи охолов, коли він оглянув далеке від краси судно. Чорний корпус «Графині» був поплямований червоною іржею, присадкуватий і потворний, з опецькуватим вигином, від якого підіймалася коротка щогла з величезним щогловим краном, який у ту мить працював, завантажуючи з пристані на борт ящики, пакунки та великі сітки, заповнені бочками. Посеред корабля розташовувався арковий капітанський місток з рульовою рубкою усіх відтінків коричневого, що нагадав Пітеру величезний шматок шоколадного торта. За ним стриміла ще одна щогла та щогловий кран. Позаду другого трюму розташовувалися каюти та житлові приміщення, біля кожного борту кріпилося по шлюпці, і все довершував довгий тонкий брудний димар.
— Будь здоровий, — сказала Дженні й схвильовано додала: — Доведеться постаратися, щоб залишатися чистими на борту цього судна. Але, звісно, ти розумієш, що означає дим, який отак валує з корабля. Напевно, розпалюють піч, щоб відплисти сьогодні ввечері. Ми якраз вчасно. Бачиш, вони намагаються якнайшвидше все завантажити.
Дженні якусь хвилину вивчала ситуацію, а тоді висловила свої спостереження:
— Мені здається, вони заносять генеральний вантаж. Це означає, що в нас буде багато роботи, особливо якщо там є провізія. Ну, Пітере, готовий піднятися на борт? Ми можемо зробити це, доки вони зайняті. Знайдемо собі місце, щоб заховатися, доки корабель відпливе далеко.
Пітер заледве стримався, щоб від захвату не зацокотіти зубами. Але все-таки він запитав Дженні:
— А якщо, знайшовши нас, вони розлютяться і просто викинуть нас за борт?
Він читав, що таке трапляється досить часто, коли на кораблі після відплиття виявляють «зайців».
— Що? — трохи зневажливо озвалася Дженні, — моряки? Викинуть нас за борт? Ти забув, що ми коти, а вони забобонні. Отже! Ми не будемо ризикувати, проходячи там, де вони вантажать. Повинен бути третій трап на кормі до приміщень для старших за званням.
Лише вигляд судна спонукав Дженні вживати у розмові моряцькі слівця. Вона продовжила:
— Якби ж я знала щось про дисципліну на борту, як охороняється трап, чи є там варта. Більшість команди, напевно, на березі святкує відплиття. Ходімо, подивимося.
Темною пристанню вони підкралися до корми «Графині Ґрінок», де, які очікувалося, розташовувався маленький трап, що вів із пірса до початку вузького східного люка на нижній палубі. І, як і передбачила Дженні, там нікого не було на вахті з обох боків трапу, та й взагалі не було видно ні душі.
— Коли, як не зараз, — радісно сказала Дженні, уважно обдивившись все навколо. Вона ще кілька разів зосереджено понюшкувала, а потім без зайвих слів побігла трапом. Пітер біг за нею.
Розділ десятий
Ціна двох квитків до Ґлазґо
Досвід та знання кораблів Дженні стали їй у пригоді на борту. Вона знову перебігала від точки до точки, щоб не зіткнутися з людьми, доки корабель не відплив. Бо хоч вона сама могла заховатися в тіні по закутках, але доводилося хвилюватися за помітну сніжно-білу шубу Пітера. Але за запахами, інстинктами та згадками про інші пароплави, на яких вона служила, Дженні невдовзі провела Пітера до вузьких східців, що вели до маленької їдальні, а звідти на камбуз.