Дженні встигла лише гукнути Пітеру:
— Не хвилюйся, ми знайдемо спосіб знову зійтися. Старайся. А якщо трапиться щур, не вагайся і не грайся. Вбивай!
Після цього боцман узяв її за шкірку й виніс геть.
Розділ одинадцятий
«Графиня» та її команда
Коли Пітер був хлопчиком і жив удома, няня часто розповідала йому про маленькі пароплави, які ходили між Ґріноком та Ґуроком, двома портовими містечками поблизу Ґлазґо, де минуло її дитинство. Але ніколи, вирішив Пітер, не було там такого дивного корабля із такою чудною і строкатою командою, як «Графиня Ґрінок». З усіма ними він познайомився, доки «Графиня» ліниво повзла вздовж південного та західного узбережжя Англії, розвертаючи свій присадкуватий іржавий корпус до порту за найменшої нагоди навіть тоді, коли на те не існувало жодної причини.
Як здавалося Пітерові, на борту ніхто нічим не переймався. Окрім другого інженера, який не відривався від стародавньої буркотливої машинерії. Йому якимось чином вдавалося черепаховими темпами вести «Графиню» через холодні води каналу. Кожен член команди мав певну особливість чи улюблене заняття, які цікавили їх дужче й займали більше часу, ніж прямі обов’язки тримати судно на плаву і направляти його до пункту призначення.
Почнімо хоч би з капітана, містера Сурліса; У вільний час пополудні Пітер і Дженні збиралися разом у вантажному відділенні чи призначали один одному побачення на кормі. Вони пліткували, обмінювалися враженнями щодо своєї роботи, пригод та людей, яких зустріли, і обоє погодилися, що за все життя ніколи не бачили більшого дивака, ніж цей чоловік.
Про його нелюбов до моря і всього, що з ним пов’язане, Пітер дізнався, підслуховуючи розмови старших за званням та членів команди. За словами містера Макданкелда, головного інженера, капітан Сурліс походить із давнього роду моряків. Однак коли настав час обирати професію, він утік із дому в Ґлазґо на ферму, бо насправді його душа лежала до сільського господарства.
Містер Фейрлі, радіооператор, якому містер Макданкелд розповів цю історію, зауважив, що він не раз чув про сільських хлопців, які тікали на море, але ніколи йому не траплялось хлопця, який, народжений на морі, тікав на ферму. Потім Пітер почув, як містер Макданкелд стверджував, що, наскільки йому відомо, це правда. Батько капітана Сурліса страшенно розлютився, знайшовши сина серед корів та курчат, і забрав його назад. Він вислав свого сина у море й змусив прийняти капітанство. Помираючи, батько остаточно повісив якір на синову шию, заповівши йому керувати «Графинею Ґрінок». Шотландська ощадливість та діловитість капітана Сурліса не дозволили йому довірити судно іншим, тому він, який так любив землю, був приречений жити на морі.
Залучивши «Графиню» до берегової торгівлі, що змушувало її заходити майже у всі порти між Лондоном і Ґлазґо, капітан Сурліс міг уникати моря, наскільки це можливо, а також вести непоганий бізнес. У дорозі між портами він був мовчазним, похмурим, дратівливим та нещасним і більшість часу проводив у своїй каюті, де вивчав сільське господарство. Він рідко з’являвся на містку. Будь-яка затримка на морі між портами, спричинена чи проблемами з двигуном, чи туманом, чи зустрічним вітром, змушувала його на мить показатися з дверей, щоб виявити причину зупинки. Потім, незалежно від того, якою ця причина була, капітан Сурліс повертався в каюту дуже роздратований і трощив увесь скляний посуд, який лише траплявся йому під руку.
Пітер і Дженні підрахували, що капітан важить близько двадцяти двох стоунів,[6] що буде понад триста фунтів.[7] У нього були маленькі, глибоко посаджені, уважні оченята, схожі на поросячі, кілька підборідь, у яких ховався маленький дратівливий рот, що нагадувало Пітеру кільця на воді, якщо кинути туди камінь. Але найбільше їх обох вражало, що замість глибокого громового басу, якого можна було очікували від такої солідної постаті й широких грудей, капітан Сурліс говорив високим тоненьким голоском, туркотів, як голуб. І що більше капітан лютився, — а коли він був у морі, лютило його майже все, — то вищим і мелодійнішим ставав його голос. Він ніколи не з’являвся на містку чи на палубі без свого фетрового капелюха гірчичного кольору, а в погану чи дощову погоду одягав не непромокальний костюм і зюйдвестку,[8] як решта команди, а макінтош тілесного кольору. Він бував у гарному гуморі й час від часу приходив обідати з усіма, коли «Графиня» пропливала десь біля суші, заходила в річку чи запливала в оточені сушею затоки.