Абсолютною його протилежністю був містер Стрейчен, перший помічник, високий рудий молодик із вузькими блакитними очима та низьким чолом. За словами Дженні, він був не надто кмітливий, однак любив море і сприймав усе, що ставалося на морі чи було пов’язане з ним, як велику чи малу пригоду.
Природно, це спричиняло конфлікти між ним та капітаном, і, кажучи правду, ці двоє не надто добре ладнали. Але оскільки в будь-яких питаннях, що стосувалися моря, капітан Сурліс практично усе керування передавав містерові Стрейчену, це не мало великого значення.
Невдовзі Пітер зрозумів, що містер Стрейчен, окрім своєї професії, має в житті ще два зацікавлення. Одне з них — захоплення фехтуванням. Він сумлінно відвідував клуб фехтувальників, коли був на березі і в Ґлазґо, і в Лондоні. А друге — пристрасть до розповідей і не завжди достовірних анекдотів з примовкою «вірите чи ні» про дивовижні пригоди, що сталися з ним на морі та в різноманітних чужоземних портах.
Коли ж слухач виражав здивування чи навіть ввічливий сумнів, що таке могло трапитися, містер Стрейчен представляв свій «доказ» цього випадку, наприклад, спалений сірник, маленьку гальку, шматок паперу й говорив: «…і сей шмат паперу мав я, коли то всьо то зі мноу било».
Він завжди збирав усіляке сміття та рештки, щоб використати їх для цієї мети, і дещо засмутився, коли кок Мелі одразу ж послухав наказу капітана Сурліса й викинув мишей та щурів, яких зловили Пітер та Дженні, за борт, бо Містеру Стрейчену здавалося, що трупи гризунів були б незаперечними свідченнями для історії про двох котів, котрі проникли на корабель і, коли їх знайшли, таким чином заплатили за проїзд.
Пітера заворожували фехтувальні тренування містера Стрейчена протягом подорожі. Він полюбляв слухати історії про лицарів і роздивлятися картинки битв на мечах. Ці тренування відбувалися в формі атак на манекен, якого містер Бокз, корабельний столяр, змайстрував для містера Стрейчена, і той за гарної погоди виставляв його біля вантажного люка і протинав шпагою.
Усі на борту «Графині Ґрінок» називали цей манекен Старим Сурлісом, бо навмисно чи ні, столяр якимось чином зробив його помітно схожим на огрядного капітана і фігурою, і обличчям. Старий Сурліс мав дерев’яну руку, обмотану полотном з потужною пружиною у зап’ястку, до якої була під’єднана шпага з трьома гострими, як голки, кінцями. Коли містер Стрейчен нападав на нього, манекен хитався і було схоже, немов Старий Сурліс енергійно захищається.
Тож, коли містер Стрейчен був не на чергуванні, він стояв на вкритому полотном люкові, голий по пояс зі шпагою у руці, кричав «Гах!» та «Гех!» на Старого Сурліса, що тупо стовбичив перед ним, — «Хош ше, хош? Тоді на ті, на, на!», — він стрибав і колов манекена у вкрите полотном тіло, доки Пітер і Дженні, коли, траплялося, також були не на чергуванні у той самий час, сиділи трохи на віддалі і спостерігали за ним. Їхні очі стежили за блискучим гостряком, а голови поверталися з боку в бік в такт рухів містера Стрейчена, майже як у глядачів тенісного матчу.
Одного разу на початку подорожі, коли містер Стрейчен пішов в агресивну атаку, він, мабуть, якось пропустив віддачу манекена, і лезо Старого Сурліса обернулося таким чином, що розпанахало йому руку від зап’ястка до ліктя, завдавши тяжкої рани. Увесь екіпаж «Графині» негайно покинув усе, чим хто займався тієї миті, і збігся дивитися. Прибіг і сам капітан Сурліс, у якого була аптечка першої допомоги, і він же наклав шов із шести стібків на руку містера Стрейчена. Капітан Сурліс робив це, як здавалося Пітерові, з помітною зловтіхою. Насправді Пітерові та Дженні було ясно, що капітан майже задоволений тим, що сталося, бо, підшиваючи рану, він поводився так, немов особисто розпанахав руку містеру Стрейчену і бурмотів, що сподівається, це стане тому уроком.
Однак для помічника це була ще одна чудова байка, бо він, напевно, став єдиним фехтувальником у світі, якого поборов і серйозно поранив манекен, ба навіть більше, доказ цього випадку залишиться на його руці до смерті.
Але Пітеровим улюбленцем серед усієї команди був другий помічник, тендітний містер Карлюк, чимось схожий на ображеного горностая. У вільний час він писав історії про Дикий Захід, ковбоїв та індіанців для дешевих журналів, щоб підвищити свій дохід і чекав того дня, коли зможе покинути море і весь час присвятити літературі. Він бачив індіанців хіба що на малюнках і ніколи не бував західніше від островів Сіллі,[9] але багато читав про ковбоїв та їхні пригоди і до того, як перенести все на папір, між чергуваннями на самоті розігрував драми у своїй каюті.