Чи ж Пітер запитував таке: «Дженні, чому, коли ти задоволена, щаслива й розслаблена, ти так дивно висовуєш і ховаєш кігтики? Якщо згадати наш дім, маю на увазі часи, коли ми жили на складі, я помітив, що ти рухаєш лапками вгору-вниз, немов застеляєш ліжко. Я ніколи не роблю цього, хоч і муркочу, коли почуваюся щасливим.»
Коли Пітер запитав це, Дженні боком лежала на кришці люка. Вона підвела голову й дуже лагідно поглянула на нього, перед тим, як відповісти.
— Я знаю, Пітере. І це ще один доказ того, що, всупереч своїм образу й подобі, ти насправді людина і, можливо, залишишся нею назавжди. Але, напевно, я можу це тобі пояснити. Пітере, скажи мені щось приємне.
Пітер сказав те єдине, що спало йому на гадку:
— О Дженні, як мені хотілося б повністю бути котом, бо тоді я міг би бути більше схожим на тебе…
Радісна усмішка осяяла мордочку киці. Її горло завібрувало від муркотіння, а білі лапки повільно почати рухатися: кігтики то втягувалися, то витягувалися, немов вона місила тісто.
— Бачиш? — сказала вона Пітерові. — Це пов’язано з відчуттям щастя. Такі рухи повертають нас у ті часи, коли ми були кошенятами і нас виховували наші матері. Спершу ми нічого не бачимо, лише відчуваємо, бо народжуємося сліпі й наші очі розплющуються лише за кілька тижнів. Але ми прокладаємо собі шлях до грудей матінки, запорпуючись у її м’яке, запашне хутро, щоб знайти її молоко, і гребемо лапками вгору-вниз, щоб звільнити живильне джерело від перепон. А потім, досягнувши її грудей, ми відчуваємо, як у наші горла тече тепле й ситне молоко. Воно втамовує голод і спрагу, заспокоює наші страхи та здійснює бажання, і, о Пітере, ми такі благословенні й щасливі в ці миті, такі захищені й умиротворені…. ну, просто щасливі. Ми ніколи не забуваємо цих митей із нашими матерями. Вони залишаються з нами на решту життя. І пізніше, в дорослому віці, почуваючись щасливими, ми так само рухаємо лапами й кігтями на згадку про часи нашого першого справжнього щастя. І це все. Це все, що я можу про це сказати..
Пітер відчув, що після такої зворушливої розповіді йому потрібно кілька секунд енергійно помитися. Потім він обернувся туди, де Дженні також умивалася, і ласкаво потерся щокою об її підборіддя і вздовж мордочки, що сказало їй набагато більше, ніж всі слова.
Протягом довгих днів неквапливої подорожі, особливо, коли корабель на кілька діб застряг у Дартмутській гавані в густому, як гороховий суп, тумані, вони проводили тренувальні бої, щоб Пітер навчився дбати про себе, коли втрапить у халепу. Ще вони займалися кошачими видами спорту та грали в одну-дві гри, які Дженні пам’ятала та могла навчити Пітера, проводили години, катаючись, гаркаючи, плюючись, переплівшись між собою в ігрових борюканнях, підстерігаючи одне одного в засідках, бавлячись у хованки й вистрибки, переслідуючи одне одного по трапах і проходах нижньої палуби, їхні подушечки дивно цокотіли по залізній підлозі старезної «Графині», немов підкови двох маленьких коней, що припустилися галопом.
І знову Пітер мусив засвоїти, що існують прийоми й суворі правила, які визначають перебіг і гри, й більш серйозних з’ясувань стосунків між котами. Але йому довелося цього вчитися й репетирувати все з Дженні, щоб набути відчуття ритму, неодмінного складника цих забав.
Дженні навчала Пітера:
— Я рухаюся отак, щоб тебе атакувати, можливо, щоб перехопити хвоста або підрізати одну з твоїх лап. Підійми свою ліву лапу і будь готовий блокувати удар. Отак. Це змусить мене двічі подумати перед тим, як підійти. Ні, ні, Пітере, не відводь від мене погляду лише тому, що я зупинилися. Будь напоготові, доки я напружена. Але ти маєш відчути, коли я зміню свої наміри і трохи розпружуся. Ти можеш опустити ліву лапу, але пильнуй. Отак! Я відвернулася на мить — тепер МИЙСЯ! Це все зупиняє. Я не можу нічого зробити, окрім як також митися, доки ти не завершиш, і це означає, що наступний хід за тобою і це твоя перевага.
Найскладніше для Пітера було визначати на око позу та здобути відчуття того, коли безпечно розпружитися і відпочити, як зруйнувати плани іншого кота, почавши митися, як принаджувати й відволікати супротивника, вдаючи, що дивишся убік, а потім розпочинати атаку в ту частку секунди, коли інший кіт втратив рівновагу й не готовий до цього, одночасно не порушувати купи правил, які часто не мали для нього жодного сенсу.
Нічого з цього Пітер не вмів робити інстинктивно, бо був людиною, і мав учитися всьому, безконечно повторюючи за Дженні. Його часто дивувала її терплячість, коли вона повторювала знову й знову: «Пригнися, Пітере. Зараз швидко сідай і дивися вбік… МИЙСЯ! Доки миєшся, краєм ока стеж за ситуацією. Я чекаю нагоди стрибнути на тебе, щойно ти припиниш митися. Тоді обернися і приготуйся. Ось я йду. Відступай. Тримай мене передніми лапами і бий задніми. Сильніше… сильніше. Ні, залишайся на місці, Пітере. Я відступаю для другої спроби. Притисни підборіддя донизу, щоб я не дістала до твого горла. Бий. Тепер відкотися і сядь, лапа напоготові. Якщо я блимну очима чи відступлю назад, МИЙСЯ. А тепер вдавай, що чимось зацікавився. Отак. Якщо зробиш це достатньо правдоподібно, то примусиш мене на це обернутися, тоді стрибай!»