У Дженні була своя система оцінки цих баталій: стільки-то балів за удари, стільки-то — за нокдаун і викручування, стільки-то — за перерви й миття, за погоні й засідки, за хутро, що вилетіло пучками і яке підраховували після завершення бою, за кількість ударів у відповідь, за блефи й утечі, фінти й ухиляння, з бонусами за позицію та контроль і плюс сотня балів щоразу, як хтось хапав когось за горло.
І поступово, спочатку майже непомітно, розрив між ними скоротився, і невдовзі Пітер зрозумів, що він регулярно перемагає Дженні на тренувальному майданчику, який вони влаштували між ящиками та коробками у передньому трюмі. І коли стало очевидно, що це справді так і Пітер перемагає Дженні майже щоразу, не було нікого, хто б пишався і радів із цього більше, ніж сама Дженні.
— Незабаром, — сказала вона, — ти станеш справжнім котом.
І все-таки, коли сталася трагедія, виявилося: добре, що Пітер не зовсім справжній кіт.
Усе почалося, коли Пітер піймав свого першого щура. «Графиня Ґрінок» розтинала Ірландське море між островом Мен та узбережжям Камберленду так близько до берега, що можна було розгледіти вершини Камберлендських гір, які сяяли на сонці. Океан видався спокійним та гладеньким, як скло, і єдиною хмаркою в небі була чорна хмара диму з «Графині», яку зустрічним вітром гнало за кораблем. Тому «Графиня» чимось нагадувала неохайну стару, яка ховалася від сонця під чорною бавовняною парасолькою. Вони були на шляху між Ліверпулем та портом Карлайл на шотландському кордоні, і капітан Сурліс квапився потрапити туди до сутінків. Саме тому «Графиня» йшла на всіх парах, випускаючи хмари вугільного диму і тремтячи від вібрування своїх перевантажених двигунів.
Пітер призначав Дженні зустріч на юті після шести ударів годинника раннього полудня чи о третій годині, бо він швидко навчився визначати корабельний час з ударів годинника на оглядовому майданчику на містку. Третя година завжди була часом повної свободи на борту «Графині», бо капітан Сурліс ішов до своєї каюти подрімати по обіді, містер Карлюк, відірваний від свого останнього літературного твору, який називався «Бандит Золотої ущелини», стояв на вахті на містку, а усі інші займалися своїми хобі, байдикували або вилежувалися на сонці. І оскільки рука містера Стрейчена, першого помічника, ще боліла від накладеного капітаном шва, його манекен без діла нидів у кутку, а рудоволосий помічник розповідав теслі, містерові Боксу, епізод, що стався з ним у Ґібралтарі під час війни, і як доказ правдивості своєї історії демонстрував мідяк часів королеви Вікторії, який врятував його під час цієї пригоди.
Дженні вже дрімала на лагідному весняному сонці, присівши на вершечку кормового поруччя. Вона любила там сидіти, бо це було страшенно високо і звідти їй відкривався гарний огляд на увесь корабель. А ще це підкреслювало її хоробрість, бо буквально кожен на кораблі віщував, що одного дня її щось зіб’є чи вона сама шубовсне звідти в море. Звісно, важко було знайти більш самовпевнену та холоднокровну кішку, ніж Дженні Болдрін.
Пітер прокинувся за десять хвилин до третьої. Він виявив, що тепер може прокидатися тоді, коли сам забажає. Він почав старанно вмиватися язичком. Потім Пітер потягнувся та почимчикував з погрібної комори, яку він мав стерегти від шкідників. Досі тут водилися лише миші, і Пітер легко давав їм раду.
Він мав почути щурячий запах задовго до того, як побачив самого щура, але хоч Пітерові відчуття були по-котячому гострими, він досі мав людську натуру й замислився про те, що неодмінно мусить розповісти Дженні про кочегара, який так захоплювався Вінстоном Черчиллем, що витатуював його зображення з сигарою в себе на грудях. Тож він нічого не помітив. Коли ж Пітер побачив щура, то перебував у дуже кепській позиції.
Тварюка була розміром майже з фокстер’єра й загнана в кут у невеличкому заглибленні, утвореному в купі дерев’яних ящиків з консервованими бобами, де посередині забрали кілька коробок. А що був день, то Пітер особливо не ховався, і щур помітив його тієї ж миті, коли Пітер помітив щура. Пацюк верескнув від люті й показав довгі жовті зуби. Пітер знав: ці зуби такі брудні, що єдина подряпина від них може отруїти його до смерті. І вперше він по-справжньому зрозумів, що люди мають на увазі під виразом «битися, як щур, загнаний у кут» чи, точніше, ось-ось мав зрозуміти. Бо, незважаючи на те, що Дженні попереджала його ніколи не йти на щура, якщо той не на відкритому просторі, він мав це зробити, щоб довести, що чогось вартий.