На жаль, містер Стрейчен для пояснення цього випадку обрав байку, яку він, прибувши до Глазго, збирався розповісти у своєму улюбленому пабі «Корона та Чортополох». Ознайомивши капітана Сурліса з подіями, що передували падінню Дженні за борт, він розпочав свою промову:
— Не видержавши стояти осторонь, доки його любка гине в жорстокому морі… — І зрештою він виснував: — за таких обставин видавалося правильним зупинитися, спустити шлюпку й вийти на порятунок.
Капітан Сурліс знову вдихнув сорок кубічних ярдів повітря і пропищав:
— Святий Ендрю, містере Стрейчене, ЗАРАДИ ЧОГО? Заради двох паршивих приблудних коті…
Містер Стрейчен виструнчився:
— Доказ, сер, одного з див природи. Хто повірить, що кіт зневажив безпеку й комфорт цього судна, щоб приєднатися до своєї подруги в безжальному морі? Але ось вони обоє, і хто посперечається з таким доказом?
— Доказ! ДОКАЗ! — пропищав капітан Сурліс, хоч того об’єму кисню, який він захопив, вистачило би принаймні щоб розколоти «Графиню» навпіл, — ДОКАЗ! Ти, безголовий дурню! Який це доказ, якщо одна кішка здохла, а друга напівздохла? Рудий базіко, та хоч вистави їх на ринковій площі на карнавалі Майклмас, ніхто не повірить твоєму безглуздому пашталаканню…
Пітеру здавалося, що його серце розірветься від горя після слів капітана про те, що Дженні мертва. Затиснутий під рукою містера Стрейчена, він бачив спантеличений вираз, який з’явився на обличчі помічника, коли той намагався осмислити аргументи капітана:
— Але, сер, — заперечив містер Стрейчен, — який переконливіший доказ я маю надати, коли ось у них перед очима ці двоє, яких виловили з моря, — ті самі коти, про яких вони ще почують оповідку.
— Містере Стрейчене! МІСТЕРЕ! — видушив капітан Сурліс в останньому вибухові обурення, гніву й люті, який призвів до того, що його голос піднявся до схожого на трель туркотіння. — Ви зобов’язані виконувати мої накази. З цієї лихої для вас години ви йдете зі своєї посади, звільняєтесь від усіх обов’язків. А ще ви викинете дохлу кішку за борт. Як на мене, то й другий кіт хай стрибає за нею. Коли ми прибудемо до Ґлазґо, ви передасте мені документи і приготуєтесь попрощатися з цим ремеслом. Ви звільнені.
Після наказу кинути бідолашну Дженні за борт Пітер випручався з рук містера Стрейчена, стрибнув на палубу і приготуватися битися, щоб запобігти цьому, не усвідомлюючи, що попри все містер Стрейчен не має наміру слухатися капітана. Тієї миті першого помічника менше непокоїло те, що його звільнили з роботи, ніж сумніви Сурліса в правдивості доказу найдивовижнішої історії, яка трапилася за його пам’яті.
Віддавши наказ, капітан Сурліс розвернувся на підборах і попрямував до своєї каюти, звідки потім долинув дзенькіт розбитого скла, що тривав досить довго. Якщо точно, то чотири хвилини сорок п’ять секунд, бо містер Бокс засік час на годиннику зі шкіряним ремінцем, який носив у кишені штанів. Оскільки Мелі того дня ще не прибрав посуд ні після ланчу, ні після сніданку, в капітана було більше боєприпасів, ніж зазвичай і, схоже, він страшенно розлютився.
Мотор «Графині Ґрінок» гуркотів, здригався і стуготів. Вона несамовито крутила ґвинтом, а стовп брудного чорного диму виривався в повітря і розпластувався над кораблем, як парасоля. «Графиня» знову повернула тупий ніс на північ і продовжила шлях до своєї кінцевої мети.
Містер Стрейчен, досі тримаючи Дженні під пахвою, повернувся до своєї каюти, а Пітер ішов услід за ним, готовий стрибнути йому на спину, укусити й паралізувати його, як це він зробив зі щуром, якщо помітить, що перший помічник намагається викинути тіло кішки за борт. Однак містер Стрейчен був розгублений і потребував часу на роздуми. Разом із тим він не мав наміру позбуватися доказу, що б там не казав капітан. Якщо його і так звільнили, то яка різниця, що він робить?
Тож із Пітером назирці містер Стрейчен увійшов до своєї каюти, пожбурив тіло Дженні Болдрін на килимок у кутку і сів за стіл, намагаючись зібратися з думками. І раптом він збагнув, як все це несправедливо: норовливість капітана Сурліса і те, що його звільнили. Й оскільки містер Стрейчен був ще молодий, а в такому віці все сприймається дуже близько до серця, він поклав голову на руки і дозволив собі щиро посумувати.
А Пітер справді тужив за своєю гарною, доброю і любою подругою, і сльози потекли йому з очей, коли він сидів над нею, колись такою живою, незалежною, жвавою, повною жаги до пригод, а зараз крихітною і спокійною, і дивився, що солона морська вода зробила з її хутром.
Пітер подумав, щоб віддати шану своїй втраченій подрузі, він востаннє її помиє.