Пітер звернув увагу, що вона дуже худенька, сама шкіра та кістки, і все-таки у її кістлявості була якась м’якість і ошатна грація, тож це її не псувало. А ще вона була дуже чистенькою, особливо білий клапоть на грудях, який сяяв, як хутро горностая, і це (разом із її заувагою) змусило Пітера вперше згадати про власний вигляд. Вона має рацію. Він брудний.
Його хутро заяложене, вимазане кров’ю, упереміш із багном та вугільним пилом. Поглянувши на нього тієї миті, ніхто б не здогадався, що це сніжно-білий кіт.
Пітер відповів смугасточці:
— Вибачте. Я піду, щойно зможу. Не знаю, як я сюди потрапив. Думав, що помру на вулиці.
— Ти запросто міг там померти, — сказала вона. — Я знайшла тебе і перенесла сюди. Не думаю, що ти вже одужав. Сиди спокійно, я тебе помию. Можливо, після цього ти почуватимешся трохи краще.
Хоч Пітер прибрав подобу білого кота, він досі міркував і відчував, як хлопчик, і перспектива митися цієї миті не надто його втішала, особливо якщо митися доведеться не руками, а язиком худющої кістлявої смугастої кицьки, хай вона й мала гарненьку білу мордочку та добрий, лагідний погляд. Чого він насправді бажав, так це випростатися на шовковій поверхні зручного ліжка і спати, спати.
Але Пітер пам’ятав, що потрібно бути ввічливим, тож відповів:
— Ні, дякую, не хочу вас турбувати. Не думаю, що мені це допоможе…
Та смугасточка лагідно його урвала:
— Шшшш! Звісно, допоможе. А ще я майстер цієї справи.
Вона простягнула свою кістляву напівбілу лапку і поклала її на нього, лагідно, але впевнено прихиливши Пітера донизу. А потім довгим плавним рухом голови й рожевого язичка почала мити його, починаючи від носа, рухаючись до вух, вниз по шиї та щоках.
І після цього щось дивне сталося з Пітером. Хоч його вилизувала лише жалюгідна худюща приблудна кішка, рухаючи своїм жорстким язиком, хутром та шкірою, це змусило Пітера пригадати своє раннє дитинство, коли мама тримала його на руках, міцно пригортаючи до себе. Це був один із його найперших спогадів.
Він лише починав ходити, впав та забився. Мама підняла його, міцно притисла до себе так, що він міг заховатися у неї на шиї під підборіддям. Лагідна рука погладила забите місце, і вона сказала: «Мама зробить так, що тобі стане краще. Зараз більше не болить!»
І справді більше не боліло. Увесь біль зник, і Пітер пам’ятав лише відчуття безпеки, комфорту та задоволення.
Те саме відчуття тепла й безпеки огорнуло його, доки маленький жорсткий язичок вилизував розірване вухо, опускався вниз по довгих глибоких борознах від кігтів у шкірі на його плечі та боці, та з кожним рухом її язика, здавалося, немов біль якимось магічним чином випаровується.
Увесь біль також зник із його зболених м’язів, коли її завзятий язичок пройшовся навколо і під його животом, відновлюючи і розпружуючи їх, і найсолодший сон почав огортати Пітера. Після усіх тих жахіть, що з ним відбулися, було так добре відчувати, що про тебе дбають. Він майже сподівався почути, як вона каже: «Бачиш, мама зробить так, що тобі стане краще. Ось! Зараз більше не болить…».
Але вона нічого не сказала. Вона лише продовжувала вилизувати його в чудовому заспокійливому ритмі, і невдовзі Пітер відчув, що його голова сонно хилиться в такт її рухам і маленький моторчик задоволення вмикається у його горлі. Він став клювати носом і швидко заснув.
Він прокинувся набагато пізніше, бо світло, що сочилося крізь брудне віконце, здавалося зовсім інакшим; сонце мало високо стояти в небі, бо промінь, що пробивався крізь чисту цятку у шибці, засвітив маленьке яскраве озерце на червоному шовковому покривалі величезного ліжка.
Пітер застрибнув усередину озерця і побачив, що виглядає майже пристойно. Вугільна пилюка та багнюка здебільшого вимилася, його біле хутро було сухим і пухнастим і знову прикривало від доступу повітря жахливі шрами й подряпини на його тілі. Він відчував, що його розірване вухо досі лежить, але воно більше не боліло й було зовсім сухе та чисте.
Смугаста кішка зникла. Пітер спробував встати й потягнутися, але зрозумів, що його ноги дивно трусяться і він не може нормально це зробити. Він усвідомив, що заслаб від голоду і втрати крові, і якщо невдовзі не знайде чогось перехопити, то напевно загине. Коли це він востаннє їв? Здається, вічність минула від учора чи позавчора, коли няня дала йому яйце і трохи зелені, невелике фруктове желе і склянку молока на підобідок. Згадка про це викликала в нього запаморочення. Коли він знову поїсть?