Одразу після цього він почув м’які співочі звуки, немов музичний поклик: «Ерррр, пурррроу, уррр-ррп», — які йому здалися надзвичайно приємними і захопливими. Він обернувся в напрямку, звідки лунав цей звук і одразу ж помітив смугасточку, яка стрибала між щаблями вглибині складу. Вона несла щось у роті.
За мить вона застрибнула на ліжко біля нього і поклала свою здобич.
— Ага, — сказала вона, — так краще. Сон зміцнив тебе. Хочеш мишку? Я щойно піймала її у проході біля підйомника. Ще свіжа. Я не проти поділитися з тобою. Не люблю їсти сама. На. Ти перший.
— О, н-ні. Ні-ні, дякую, — сказав нажаханий Пітер. — Тільки н-не миша. Я не можу…
— Чому? — здивовано запитала смугасточка і дещо обурено додала, — щось не так з мишею?
Вона була такою доброю, і Пітер був такий радий знову її бачити, що найбільше у світі боявся її образити.
— З мишею все гаразд, я певен. Це… ну, я просто ніколи не куштував мишей.
— Ніколи не куштував мишей?
Смугасточка так широко розплющила свої зелені очі, що плями золота в них майже засліпили Пітера.
— Ну, я теж ніколи! Не їла жодної миші! Ти з пещених домашніх котів, яких тримають на колінах! Гадаю, тебе годували нарізаною печінкою і котячою їжею з банки. Можеш не розповідати. Я теж смакувала їх досхочу свого часу. Ну, коли ти сам у місті і ніхто не забезпечить тебе благодійними тарілками з кремом і ласими об’їдками, ти скоро навчишся урізноманітнювати свої смаки. І зараз саме час почати. Тож давай-но, мій друже, скуштуй мишу. Тобі потрібно поновити сили.
І з цими словами вона лапкою підсунула мишу до нього і стала над Пітером, спостерігаючи за ним. У її поведінці була тиха наполегливість і лагідна рішучість, які змусили Пітера на мить злякатися, що вона може розсердитися, якщо він не зробить так, як вона сказала. І до того ж, його вчили, що коли з тобі щось дають, відмовлятися негоже.
— Починай з голови, — наполягала смугасточка.
Пітер заплющив очі й обережно відкусив трохи.
На його превеликий подив, це було неймовірно смачно.
Так смачно, що, незчувшись, Пітер з’їв усю мишу від кінчика носа до кінчика хвоста. І лише тоді пошкодував про свою миттєву жадобу. Він, напевно, з’їв тижневий раціон своєї благодійниці. Адже, глянувши на її худе тіло і на ребра, що стирчали крізь хутро, можна було сказати, що вона сама вже давно добре не їла.
Але, здавалося, кішка не надто цим переймалася. Навпаки, вона виглядала цілком задоволеною і, усміхаючись йому, сказала:
— Непогано, правда? Хвости й вуса, але ж ти був голодний!
Пітер сказав:
— Вибач, боюся, я з’їв твій обід.
Смугасточка мило всміхнулася:
— Забудь про це, друже. Там, де я спіймала цю, є ще багато.
Але хоч якими милими були усмішка та голос, все-таки Пітер зрозумів, що це не так, і що вона щедро і граційно зробила для нього велику жертву.
Тепер вона допитливо його розглядала, і Пітерові майже здалося, що вона очікує чогось від нього, але він не розумів, чого саме, тож просто тихо лежав, насолоджуючись відчуттям ситості.
Смугасточка відкрила рота, немов збиралася щось сказати, але потім передумала, обернулася і двічі похапцем лизнула собі спину.
Пітер почувався так, немов щось, чого він повністю не розумів, пролягло між ними, якась незручність. Щоб приховати своє занепокоєння цим, він запитав:
— Де я? Я маю на увазі, де ми?
— О, — відповіла смугасточка, — я тут живу. Тимчасово, звісно. Ти знаєш, як це в нас, а якщо не знаєш, то скоро дізнаєшся. Хоч, мушу сказати, вже минули місяці відтоді, як мене турбували. Я знаю потаємний вхід. Це склад, де зберігають меблі для людей. Я обрала цю кімнату, бо мені подобається ліжко. Тут є ще багато інших.
Пітер пригадав, що він вивчав у школі про корону та літеру N, і не зміг втриматися, щоб не похизуватись. Він сказав:
— Це ліжко, напевно, належало Наполеону. Отам його ініціали й корона. Він був видатним імператором.
Смугасточку, здається, це мало вразило. Вона лише зазначила:
— Справді? Напевно, він був велетенським, раз мав ліжко такого розміру. Хай там як, мушу сказати, воно зручне, хоч не думаю, що він повернеться по нього, бо вже три місяці сюди ніхто не приходив. Ти можеш залишатися тут, скільки захочеш. Я так розумію, тебе вигнали. Хто тебе так побив? Коли вчора ввечері я тебе знайшла на вулиці й притягла сюди, ти був напівмертвим.
Пітер розповів смугасточці про свою зустріч із рудим котом у сховищі для зерна, і, коли він закінчив, вона кивнула і промовила:
— От лишенько! Так, це мав бути Демпсі. Він найкращий боєць у доках від Воппінґу до Лаймгауз Річ. Усі приблуди тремтять перед Демпсі. А в тебе, мабуть, залізні нерви, якщо ти з ним сперечався! Я захоплююся тобою, хоч це було нерозумно.