Відповіді не було. Дівчинка в блакитній нічній сорочці, дівчинка, якою вона колись була, зникла. Тепер за Джессіними повіками була лише темрява, ніби на кіноекрані, коли передача вже скінчилася. Тож вона знову розклепила очі й довгим поглядом роздивилася кімнату, у якій, мабуть, помре. Джессі перевела очі з дверей ванної на батікового метелика в рамці, тоді на комод, тоді на тіло свого чоловіка, що лежало під гидотним килимком із млявих осінніх мух.
— Припини, Джесс. Повертайся до затемнення.
Очі округлилися. Це звучало дійсно наче реальність — справжній людський голос, що долинув із ванної кімнати, чи коридору, чи з її ж голови, але, здавалося, сочився з самого повітря.
— Періжечку? — голос перетворився на суцільний хрип. Вона спробувала підсунутися вгору, щоб сісти, але загрозливо дав про себе знати черговий спазм діафрагми, тож Джессі одразу лягла на узголів’я в очікуванні, поки він мине. — Періжечку, це ти? Це ти там, золотко?
Спочатку їй ніби щось почулося, ніби голос сказав ще щось, але якщо й так, слів вона не розібрала. А потім він і зовсім стих.
«Повертайся до затемнення, Джессі».
— Це мені нічого не дасть, — пробурмотіла вона. — Жодних відповідей, лише біль, дурість і… І що? Що ще?
«Ветхий Адам»[64]. Це словосполучення цілком природно виникло в її думках, вихоплене з якоїсь проповіді, яку вона слухала знудженою дитиною, сидячи між мамою й татом, хвицаючи ногами так, щоб на її білих туфлях із лакованої шкіри мінилося й переливалося світло, що падало крізь кольорові церковні вікна. Просто словосполучення, яке наліпкою зачепилося їй у підсвідомості й залишилося там. «Ветхий Адам» — і, можливо, це й усе, отак просто. Батько, що напівсвідомо організував усамітнення зі своєю гарненькою життєрадісною донькою, постійно роздумуючи: «Нічого злого з цього не буде, нічого злого, зовсім-зовсім». Тоді почалося затемнення, і Джессі сиділа в нього на колінах у сарафані, одночасно затісному і закороткому, — у сарафані, про який він сам її попросив, — і сталося те, що сталося. Просто коротка хтива інтерлюдія, від якої соромно й невдобно стало обом. Він спустив своє молочко (це якщо стисло), обляпав ним ззаду їй усі труси, як на те пішло, — це точно не прийнятна поведінка для татусів і точно не та ситуація, яку вона коли-небудь спостерігала в «Сімейці Брейді»[65], але…
«Але визнаймо, — подумала Джессі. — Я вибралася з тієї ситуації без жодної подряпини, якщо порівняти з тим, що могло трапитися… що трапляється щодня. Таке відбувається не лише в місцях на кшталт Пейтон-Плейс[66] чи вздовж Тобакко-роуд[67]. Мій батько був не перший представник вищого середнього класу з хорошою освітою, у якого стояв на власну доньку, а я була не першою донькою, що раптом помітила вологу пляму ззаду на трусах. Я не кажу, що це було правильно чи навіть виправдано. Просто кажу, що це вже скінчилось і все могло бути набагато гірше».
Так. І просто зараз забути про все це здавалося набагато кращою ідеєю, ніж знову переживати, що б там Періжечку ще не знайшлося сказати на цю тему. Краще нехай воно все зблякне до загальної темряви, супутниці будь-якого сонячного затемнення. У неї в планах ще багато вмирання в цій смердючій, заповненій мухами спальні.
Джессі заплющила очі, і їй у ніс миттю вдарив запах батькового одеколону. І ще запах його слабкого, нервового поту. Відчуття чогось твердого між сідниць. Його зітхання, коли вона вовтузилася на колінах, намагаючись зручно вмоститися. Відчуття його долоні, що легенько осіла в неї на грудях. Думки про те, чи все з ним добре. Він почав так швидко дихати. Марвін Ґей по радіо: «Я надто сильно кохаю, кажуть друзі мені, але я вірю… так, я вірю… що лише так можна любить її…»
«Періжечку, ти мене любиш?»
«Так, звісно…»
«Тоді нічим не переймайся. Я ніколи не зроблю тобі погано. — Тепер його друга долоня рухалася вгору по її голій нозі, запинаючи сарафан, підбираючи його складками їй на колінах. — Я хочу…»
— Я хочу бути з тобою милим, — пробурмотіла Джессі, злегка впираючись в узголів’я. Її обличчя було землисте, викривлене. — Так і сказав. Господи Боже, він це реально сказав.
65
«The Brady Bunch» — класичний сімейний ситком про життя зведеної сім’ї з шістьма дітьми.
66
67
«Tobacco Road» — роман американського письменника Ерскіна Колдвелла. Цією назвою стали називати бідні й злиденні сільські місцевості та спільноти.