Поки сонце наполегливо рухалося на захід, Джессі ще раз промотала собі весь процес — не відкидаючи ту неприємну, але необхідну справу, а аналізуючи її, наче перевіряла власноруч зв’язаний шарф на наявність спущених петель. На задньому ґанку підвівся пес, облишивши блискучий пучок хрящів, який саме гриз. Подибав у ліс. Собака знову вловив душок того чорного запаху, а наповнивши живіт, він вирішив, що цього душка для нього забагато.
30
Нульнуль-нульнуль-нульнуль, блимав годинник, і котра б година не була зараз, час настав.
«Ще одне, перш ніж почнеш. Ти вже набралася максимальної сміливості, і це добре, але не втрачай зосередженості. Якщо все почнеться з того, що ти впустиш ту срану склянку на підлогу, тобі дійсно пиздець буде».
— Пес, не підходь! — пронизливо вереснула Джессі, поняття не маючи, що пес кілька хвилин тому відступив у гущавину за гілкою траси.
Вона трохи повагалася, роздумуючи, чи не помолитися ще раз, а тоді вирішила, що всі потрібні молитви вже промовила. Тепер вона розраховуватиме на свої голоси… і на себе.
Правою рукою Джессі потяглася до склянки, рухаючись уже без попередньої непевної обережності. Частина її — мабуть, та частина, яка так любила Рут Нірі й захоплювалася нею, — розуміла, що в цьому останньому завданні головне не обережність, а вміння рішуче стукнути молотком, і стукнути сильно.
«Я тепер як самурайка», — подумала Джессі й усміхнулася.
Вона зімкнула пальці на склянці, яку з такими труднощами перед тим узагалі дістала, трішки подивилася на неї з цікавістю садівниці, що роздивляється якийсь неочікуваний зразок рослини, знайдений між бобів чи гороху, а тоді стиснула її. Вона майже зовсім заплющила очі, залишивши тільки два розрізи, щоб захиститися від осколків, а тоді вдарила склянкою об полицю, наче розбивала шкаралупу круто звареного яйця. Звук, який видала склянка, був до абсурду знайомий, до абсурду нормальний, ніяк не відрізнявся від звуків, що їх видавали сотні інших склянок, які вислизали з пальців під час миття посуду, падали на підлогу від поштовху неуважного ліктя чи долоні за всі роки, відколи вона в п’ять років виросла зі своєї пластмасової чашечки «Денді Дак». Старий, усім відомий кер-брязь. У ньому не вчувалося жодного особливого резонансу, який натякав би на те, що Джессі щойно почала незвичну справу — ризикувати життям, щоб його врятувати.
Усе ж Джессі відчула, як на чоло прямо над бровою впав якийсь випадковий шмат скла, але цей був єдиний, що впав на обличчя. Інший осколок — великий, судячи зі звуку, — злетів з полиці й розбився на друзки на підлозі. Джессі була стиснула губи в тонку білу лінію, очікуючи значного болю, принаймні спочатку, з боку пальців. Коли склянка розбилася, вони міцно стискали її. Проте болю не було — лише відчуття слабкого тиску та ще слабшого печіння. Порівнюючи з судомами, що розривали її протягом останніх кількох годин, це просто казочки.
«Мені, певно, пощастило, що склянка так розбилася, та й чому б ні? Хіба зараз не саме той час, щоб мені почало бодай трішки щастити?»
Тоді Джессі підняла руку й побачила, що пощастило їй не так уже й сильно. На подушечках чотирьох із п’яти пальців розросталися темно-червоні пузирі крові. Уникнути порізу вдалося лише мізинцеві. З великого, середнього й підмізинного пальців, ніби якісь химерні пір’їни, стирчали осколки скла. Завдяки повзучому заціпенінню кінцівок — і, можливо, гострим краям шматочків скла, якими вона порізалася, — Джессі не надто відчула порізи, але рани таки були. Поки вона дивилася, на рожеву стьобану поверхню матраца закапотіли товсті краплі крові, каляючи його ще темнішим.
Від вигляду тих тоненьких скляних жал, що стирчали з пальців, наче голки з подушечки, Джессі захотілося блювати, хоча в шлунку зовсім нічого не було.
«Гарна з тебе самурайка», — глузливо промовив один із голосів НЛО.
«Але це ж мої пальці! — крикнула на нього Джессі. — Ти що, не бачиш? Мої пальці!»
Вона відчула, як усередині заворушилася паніка. Джессі загнала її назад і знову зосередилася на шматку скла, що залишався в долоні. То була вигнута верхня частина, мабуть, чверть від склянки, і з одного боку вона розкололася на дві гладенькі дуги. Вони майже ідеально сходилися в одній точці, що жорстоко виблискувала під променями денного сонця. Пощастило, мабуть… напевно. Якщо їй вдасться не втратити відваги. Їй цей вигнутий скляний зубець здавався фантастичною зброєю з казок, мініятаганом, чимсь з амуніції войовничої піксі, що прямує в бій під грибом-поганкою.