«Та хоч зараз забери вже руку! — закричав материн голос. — Не погіршуй ситуацію — ти вже досить порізала! Пробуй вибиратися!»
Спокуслива думка, але Джессі подумала, що наразі зробленого далеко не достатньо. Вона не знала значення слів «відшарування шкіри», терміна, яким зазвичай послуговуються лікарі в розмовах про жертв опіків, але тепер, почавши цю огидну операцію, зрозуміла, що, можливо, щоб вислизнути на волю, не вдасться розраховувати на саму лише кров. Крові, напевно, буде замало.
Джессі повільно й обережно викрутила зап’ясток, розщеплюючи тугу шкіру. Відчула дивне пощипування по всій долоні, наче розрізала маленький, але важливий кожух для нервів, які взагалі були напівмертві. Мізинець і підмізинний палець правої руки зомліли, ніби вмерли. Вказівний, середній і великий почали шалено смикатися вперед-назад. Якою б милостиво закляклою не була її плоть, Джессі побачила в цих ознаках травми, якої вона собі завдавала, невимовний жах. Два пальці, зіщулені, наче два трупи, були навіть гіршим видовищем, ніж уся кров, яку вона наразі пролила.
Тоді і страх, і дедалі сильніше відчуття тепла й тиску в пораненій руці сховалися від нової судоми, яка врізалася їй у бік, ніби грозовий фронт. Спазм безжально вгризся, намагаючись вибити Джессі з її покрученої пози, але жінка зі страхом і люттю відбилася. Зараз не можна рухатися. Бо якщо поворухнеться, майже напевне скине на підлогу свій імпровізований різак.
— Ні, не можна тобі, — процідила вона крізь зціплені зуби. — Ні, мудачило, не можна — вшивайся з Доджа[68].
Вона міцно тримала себе в попередній позі, стараючись не тиснути сильніше на крихке скляне лезо, щоб не збити його й не докінчувати роботу менш зручним інструментом. Але якщо судома перелізе з боку на праву руку, як вона й намагається, то…
— Ні, — простогнала вона. — Іди геть, чуєш мене? Забирайся звідси нахуй!
Джессі чекала, хоч і усвідомлювала, що не може собі цього дозволити, але знала, що більше нічого не здатна вдіяти. Вона чекала й слухала, як її життєдайна кров капотить на підлогу з низу полиці. Бачила, як кров струмочками стікає з полиці. У деяких ручаях виблискували дрібні іскорки скла. Вона почала почуватися жертвою в якомусь слешері.
«Не можна більше чекати, Джессі! — гаркнула Рут. — У тебе вже часу нема!»
«Насправді в мене нема удачі, але, йоб вашу мать, мені її завжди дуже бракувало», — відповіла вона Рут.
У ту мить вона або відчула, як судома трохи ослабла, або обдурила себе такою думкою. Джессі обернула руку всередині браслета, скрикнувши від болю, коли судома вп’ялася знову, занурюючись кігтями їй у діафрагму, щоб заново розпалити її. Але Джессі все одно рухалась і тепер насадила на скло тильний бік зап’ястка. М’яка внутрішня частина обернулася вгору, і Джессі вражено спостерігала, як глибокий розрив на «браслеті фортуни» роззявив чорно-червоний рот і ніби розсміявся з неї. Джессі загнала скло в тильний бік долоні настільки глибоко, наскільки могла, продовжуючи боротись із судомою в діафрагмі й нижній частині грудей, а тоді смикнула долонею на себе, тонким серпанком розбризкуючи кров собі на чоло, щоки й перенісся. Відбитий шмат скла, яким вона проводила цю рудиментарну операцію, злетів на підлогу, де той піксі-ятаган і розбився. Джессі вже про нього не думала, це скло свою роботу виконало. А тим часом залишився ще крок, ще одна перевірка: чи продовжить браслет ревниво тримати її, чи плоть і кров зрештою зможуть спільними зусиллями змусити його відпустити.
Судома в боці щипнула востаннє й почала слабнути. Джессі звернула на її відхід уваги не більше, ніж на втрату свого примітивного скляного скальпеля. Вона відчувала силу власного зосередження — розум горів ним, ніби смолоскип, укритий сосновою живицею, — і все воно було націлене на її праву руку. Джессі піднесла долоню, роздивилася її під золотавим післяполудневим сяйвом. Пальці були густо вимащені кров’якою. Передпліччя ніби покрили патьоками яскраво-червоної латексної фарби. Наручник лише трішки випинався формою, що виділялася на тлі загальної кривавості, тож Джессі зрозуміла, що кращої нагоди вже не буде. Вона випрямила руку й потягла її вниз, як уже робила двічі. Браслет ковзнув… ще трохи… і знову застряг. Його знову зупинив непохитний кістковий випин під великим пальцем.
— Ні! — закричала вона й смикнула сильніше. — Я не вмиратиму так! Чуєш мене? Я ТАК НЕ ВМИРАТИМУ!
68
«Get out of Dodge» — відома фірмова фраза з алюзією на місто Додж-Сіті, штат Канзас. Стала популярною завдяки американському телесеріалу-вестерну «Gunsmoke».