Вона перевела очі з полиці на матраці на тремтячу праву долоню. Піднесла її до рота й зубами вхопилася на шмат скла, що стирчав з-під нігтя великого пальця. Скло вислизнуло й ковзнуло поміж верхнім іклом і різцем, глибоко прорізаючи м’яке рожеве м’ясо ясна. Джессі відчула швидкий пронизливий укол, а тоді в рот цвіркнула кров, солодко-солона, густа, наче вишневий сироп від кашлю, який вона ковтала дитиною, коли мала грип. На новий поріз Джессі уваги не звернула — за останні кілька хвилин уже змирилася з набагато гіршими, — але поновила хватку й плавно висмикнула скло з пальця. Після цього виплюнула шматок на ліжко разом із пригорщею теплої крові.
— Окей, — бурмотнула вона й почала втискуватися між стіною й узголів’ям ліжка, хрипко відхекуючись.
Відсунути ліжко від стіни виявилося легше, ніж вона гадала, але вона анітрохи не сумнівалася, що воно взагалі посунеться, якщо вдасться знайти достатню точку опори. Тепер вдалось, і Джессі почала рухати осоружне ложе по навоскованій підлозі. Ноги ліжка перекосилися праворуч, оскільки вона могла пхати лише з лівого боку, але Джессі вже взяла це до уваги й не переймалася. Взагалі, вона зробила це частиною свого рудиментарного плану. «Коли удача відвертається від тебе, — подумала вона, — то відвертається повністю. Може, ти й порізала собі ясна на британський прапор, Джесс, але поки на жоден уламок скла не наступила. Тому просто сунь далі ліжко, дорогенька, і дякуй до…»
Нога на щось наштовхнулася. Джессі опустила очі й побачила, що зіткнулася з Джералдовим пухким правим плечем. Кров капотіла йому на груди та обличчя. Одна крапля вцілила у витріщене блакитне око. Вона не відчувала до нього жалю, не відчувала до нього ненависті, не відчувала до нього любові. Лише якийсь страх і огиду до самої себе через те, що всі відчуття, якими вона з роками себе наповнила, — так звані виховані почуття, що складають основу будь-якої мильної опери, ток-шоу чи радіопрограми телефонних дзвінків, — насправді настільки неглибокі порівняно з інстинктом виживання, який виявився (принаймні в її випадку) владним і брутально наполегливим, наче ківш бульдозера. Але так уже сталось, і Джессі припускала, що якби Арсеніо[71] чи Опра коли-небудь опинилися в такій ситуації, то вчинили б точнісінько як вона.
— З дороги, Джералде, — сказала вона й буцнула його (заперечуючи неймовірне задоволення, яке виникло й переповнило її).
Джералд рухатись відмовився. Здавалося, хімічні зміни, що були частиною його гниття, приліпили тіло до підлоги. Понад роздутим животом здійнялися шумні й потривожені мухи. Оце й усе.
— Ну й похуй, — сказала Джессі.
Вона продовжила пхати ліжко. Правою ногою їй вдалося переступити через чоловіка, але ліва опустилася прямісінько йому на живіт. Тиск призвів до моторошного дзижчання в нього в горлі й виштовхнув із роззявленого рота маленьку, проте гидотну хмарку газу.
— Джералде, як негарно, — пробурмотіла вона і облишила труп, не вділивши й погляду.
Зараз Джессі дивилася на комод. На комод із ключами.
Тільки-но вона проминула Джералда, потривожені мухи знову збилися в ковдру й продовжили свою діяльність. Зрештою, їм же стільки всього треба зробити, і так мало часу на це.
32
Найбільше Джессі боялася, що ноги ліжка зачепляться чи то за двері ванної, чи то за дальній кут кімнати, від чого доведеться возитися вперед-назад, ніби вона намагається ввіпхнути велику машину в замале місце для паркування. У результаті ж правобічна дуга, яку ліжко описало по кімнаті, була майже ідеальна. Довелося лише трішки скоригувати рух на середині шляху, потягти свій кінець ліжка трішки далі ліворуч, щоб переконатися, що інший кінець прочистить шлях до комода. Саме коли вона це робила — опустивши голову, вистромивши сідниці та обома руками міцно тримаючись за стовпці, — Джессі відчула перший напад запаморочення… але, лежачи, обіпершись усією вагою на стовпець, наче жінка, настільки втомлена й п’яна, що триматися на ногах може лише вдаючи, ніби щока до щоки танцює з кавалером, Джессі подумала, що, мабуть, доречнішим словом на позначення цього стану буде затьмаморочення. Домінувало відчуття втрати — не лише думок і волі, а й вхідних сенсорних сигналів. На одну розгублену мить вона була переконана, що час зненацька шарпнувся, виштовхнувши її в якесь місце, ні Дарк-Скор, ні Кашвакамак, а щось зовсім інше, радше схоже на океан, аніж на озеро. Пахло вже не устрицями й монетками, а морською сіллю. Знову був день затемнення — єдина схожість. Джессі забігла в кущі ожини, щоб утекти від якогось іншого чоловіка, іншого тата, який хотів не просто спустити їй ззаду на трусики своє молочко. А тепер він на дні криниці.