«Якщо ти тільки погіршила…» — страдницьки доклалася Господинька.
«Ой, та досить уже, — відповів голос Рут. Він звучав різко, але не без доброти. — Якщо я зараз відкинуся від крововтрати, то мені що, звинувачувати в цьому чотири аспіринки? Після того як я мало всю шкіру з руки не здерла, щоб узагалі вибратися з того ліжка? Та це просто сюр якийсь!»
Саме так. Зараз усе здавалося сюрреалізмом. От тільки це не зовсім правильне слово. Правильне слово…
— Гіперреалізм, — тихим голосом посмакувала слово.
Так, саме воно. Точно воно. Джессі обернулася, тож тепер була обличчям до одвірка ванної, і тут тривожно охнула. Та частина мозку, що слідкує за рівновагою, повідомила, що Джессі продовжує обертатися. На секунду вона уявила собі десятки Джессі, збіжну низку Джессі, що зображають арку її повороту, ніби кадри кіноплівки. Тривога посилилася, коли вона побачила, як золотаві промені світла з західного вікна набрали реальної текстури — стали схожі на зразки яскраво-жовтої зміїної шкіри. Порошинки, що кружляли в них, перетворилися на бризки діамантового зерна. Вона чула швидке слабке серцебиття, відчувала дух суміші крові і джерельної води. Відчувалося так, наче вона нюхає якусь давню мідну трубу.
«Я зараз відключуся».
«Ні, Джесс, не відключишся. Ти собі такого не можеш дозволити».
Мабуть, так, але вона була впевнена, що це все одно станеться. З цим вона нічого не була здатна вдіяти.
«Ні, здатна. І ти знаєш, що саме треба зробити».
Вона опустила очі на оббіловану долоню, тоді підняла її. Насправді нема навіть потреби щось робити, можна просто розслабити м’язи руки. Про решту подбає сила тяжіння. Якщо болю від удару здертою долонею об умивальник буде замало, щоб дістати її з цього страшного яскравого місця, у якому вона зненацька опинилася, то вже ніщо на це не здатне. Джессі довгий час тримала руку біля вимазаної кров’ю лівою груді, намагаючись налаштуватися на те, щоби вчинити те, що намірилася. Зрештою вона опустила її на бік. Не може, просто не може на це зважитися. Це вже занадто. Це вже заболісно.
«Тоді рухайся, доки не відрубалася».
«На це я також не здатна», — відповіла вона.
Джессі почувалася не просто втомленою. Радше так, наче щойно самотужки викурила цілий бонг першокласної камбоджійської червоної. Їй хотілося просто стояти й дивитися, як свої повільні кола в променях сонця з західного вікна кружляють діамантові крупинки пилу. І, напевно, ще трохи хильнути темно-зеленої мохової води.
— Ух, йолі, — промовила вона неуважним переляканим голосом. — Йолі-квасолі.
«Джессі, вийди з ванної — вже. Зараз переймайся лише цим. Думаю, тепер тобі краще перелізти ліжко. Не впевнена, що ти зможеш знову проповзти знизу».
«Але… але на ліжку бите скло. А якщо я поріжуся?»
Це знову пробудило Рут Нірі, і вона просто нетямилася.
«Ти вже й так майже зовсім шкіру з правої руки здерла — думаєш, ще кілька порізів кардинально змінять ситуацію? Боже правий, дівулю, а якщо ти вмреш прямо тут у ванній із затичкою для пизди на руці й великою тупою либою на таблі? Як тобі таке “якщо”? Сука, рухайся!»
Два обережні кроки повернули її до одвірка ванної. Джессі постояла в ньому лише якусь мить, похитуючись і кліпаючи очима на сліпуче сонце, ніби перед тим цілий день просиділа в кінотеатрі. Наступний крок привів до ліжка. Коли стегна торкнулися закаляного кров’ю матраца, Джессі обережно підняла ліве коліно, схопилася за стовпчик у ногах, щоб утримати рівновагу, а тоді залізла на ліжко. Вона була не готова до почуттів страху та відрази, що охопили її. Зараз вона могла б уявити собі сон у цьому ліжку не більше, ніж сон у власній труні. Навіть колінцюючи на ньому, Джессі хотіла кричати.
«Тобі не обов’язково мати з ним глибокі й значущі стосунки, Джессі, — просто, блядь, перелізь».
Якимсь чином їй це вдалось, уникаючи полиці, осколків і крихт битої склянки, пройшовшись по нижній частині матраца. Щоразу, як очі натрапляли на наручники, які висіли на стовпцях узголів’я, один розкритий, а другий — замкнуте сталеве коло, вкрите кров’ю — її кров’ю, — Джессі видавала тихенький звук відрази й тривоги. Наручники не здавалися їй неживими. Навпаки. І досі голодними.