Вона досягла дальнього боку ліжка, неушкодженою лівицею вхопилася за стовпчик, обернулася на колінах з усією обережністю лікарняної пацієнтки, що йде на поправку, лягла на живіт і опустила ноги на підлогу. Її спіткав тривожний момент, коли здалося, ніби не знайдеться сил на те, щоб знову стати на ноги, що вона просто лежатиме, доки не відключиться й сповзе з ліжка. Тоді Джессі глибоко вдихнула й відштовхнулася лівою рукою. За мить вона була вже на рівних. Тепер її гойдало ще сильніше — Джессі скидалася на моряка, що нетвердо перебирає ногами в недільний ранок після суботньої пиятики, — але, Богу дякувати, вона таки стояла. Головою, ніби піратський галеон із великими чорними вітрилами, прокотилася чергова хвиля затьмаморочення. Або затемнення сонця.
Сліпо, гойдаючись на ногах туди-сюди, вона подумала: «Господи Боже, тільки б я не знепритомніла. Прошу тебе, Боже, окей? Будь ласка».
Нарешті в цей день почало повертатися світло. Коли Джессі зрозуміла, що темрява більше не відступить, то повільно перетнула кімнату до телефонного столика, відвівши ліву руку за кілька дюймів від тіла, щоб тримати рівновагу. Вона взяла слухавку, що важила наче цілий «Оксфордський словник англійської мови», і піднесла до вуха. Жодного звуку, лінія була гладенька й мертва. Чомусь це її не здивувало, але виникало питання: це Джералд відключив телефон, як він іноді тут робив, чи нічний гість десь обрізав дроти?
— Це не Джералд, — промимрила вона. — Я б побачила.
Тоді Джессі усвідомила, що це не зовсім так: тільки-но вони прибули в будинок, вона рушила у ванну. Джералд міг це зробити тоді. Джессі нахилилася, стиснула пласку білу стрічку, що тяглася від телефона до комутатора на плінтусі за кріслом, і смикнула. Спочатку їй здалося, що дріт трішки потягнувся, а тоді нічого. Перший посмик міг бути просто грою уяви, вона цілком розуміла, що більше не може довіряти відчуттям. Може, штекер зачепився за крісло, але…
«Ні, — озвалася Господинька. — Шнур не йде, тому що вставлений в гніздо — Джералд не від’єднував його. Телефон не працює, бо те створіння, яке минулої ночі приходило до тебе, перерізало дроти».
«Не слухай її. За гучним голосом вона власної тіні сахається, — відказала Рут. — Просто штекер зачепився за задню ніжку крісла, я це фактично гарантую. Та й до того ж це легко перевірити, правда?»
Звісно ж, легко. Всього-на-всього відсунути крісло, зазирнути за нього. Якщо штекер від’єднаний, запхати назад.
«А що, як ти все це зробиш, а телефон усе одно не працюватиме? — не вгавала Господинька. — Тоді ти дещо інше дізнаєшся, правда?»
Рут: «Припини панікерити — тобі потрібна допомога, і якомога швидше».
Це правда, але від думки, що доведеться тягти крісло, Джессі наповнило мороком утоми. Найпевніше, їй це вдасться — крісло велике, але все одно важить разів у п’ять менше, ніж ліжко, яке їй вдалося посунути аж через усю кімнату, — але сама думка була важкою. А відсунути ліжко — це лише початок. Після цього їй доведеться стати на коліна… залізти в тьмяний, вкритий пилюкою куток позаду, щоб знайти роз’єм…
«Йоб твою мать, дівулю! — скрикнула Рут. У голосі вчувалася тривога. — У тебе нема вибору! Я вже подумала, що ми нарешті зійшлися думками принаймні в чомусь, що тобі потрібна допомога, і то шв…»
Раптом Джессі захряснула двері просто в голосу Рут перед носом, грюкнула щосили. Замість того щоб сунути крісло, вона нахилилася, взяла свої штани-кюлоти і обережно натягла на ноги. Краплі крові з просоченої пов’язки одразу забризкали штани спереду, але Джессі цього майже не помітила. Вона була зайнята тим, що ігнорувала передзвін злих спантеличених голосів і міркувала, хто взагалі впустив усіх тих дивних людей їй у голову. Відчуття були наче прокинутись одного ранку й виявити, що твій дім за ніч перетворився на якийсь пансіон. Усі голоси висловлювали жахливу невіру в те, що вона планує вчинити, але Джессі зненацька відкрила для себе, що їй, грубо кажучи, похер. Це її життя. Її.
Вона взяла блузку й просунула в неї голову. Для спантеличеного шокованого розуму той факт, що вчора було досить тепло для такого повсякденного верху без рукавів, здавалося, переконливо доводив існування Бога. Джессі не думала, що зможе просунути подерту праву долоню в довгий рукав.
«Не зважай, — подумала вона, — це ж божевілля, і мені не треба жодних вигаданих голосів, що б це озвучували. Я думаю поїхати звідси — принаймні спробувати, — а єдине, що треба зробити, — це просто посунути крісло й під’єднати телефон. Певно, все через крововтрату — я тимчасово здуріла. Це навіжена ідея. Бляха, ну не важить же те крісло п’ятдесят фунтів… Я майже в безпеці!»