«Ні… ні, це неможливо…»
Але так і є. Менш ніж три години тому вона відчувала такий же запах з боку Джералда. Відчувала, як він доноситься зсередини Джералда, побулькуючи в його плоті, наче екзотична болячка, що її можуть підхоплювати лише мертві.
Тепер гість розкрив кошик і простягав його їй, і знову Джессі побачила проблиски золота й сіяння діамантів поміж купочок кісток. Знову побачила, як рука цибатого мерця полізла всередину й почала перемішувати вміст плетеного кошика для тіл — кошика, у якому колись, мабуть, лежали трупики новонароджених або дуже малих дітей. Знову вона почула похмуре клацання й шерхіт кісток, наче хтось грає на забитих пилюкою кастаньєтах.
Джессі загіпнотизовано прикипіла поглядом до дійства, мало не в трансі від жаху. Помалу рухався здоровий глузд. Вона відчувала, як він покидає її, майже чула, і не було зовсім нічого на білому Божому світі, що вона могла б учинити.
«Ні, є! Ти можеш бігти! Біжи, біжи негайно!»
То Періжечок, і вона просто верещить… але, крім того, вона десь далеко, загублена в глибокому проваллі в голові Джессі. Там незчисленно проваль, наскільки Джессі відкрила для себе, і багато темних кручених каньйонів і печер, де ніколи не світить сонце, — місць, де затемнення ніколи й не закінчувалося, можна сказати. Цікаво. Цікаво дізнатися, що людський розум — лише цвинтар, побудований над чорною порожнечею, дном якої повзають жасні рептилії. Цікаво.
Надворі знову завив собака, і Джессі зрештою віднайшла свій голос. Вона завила разом із твариною, собачим голосом, майже зовсім позбавленим здорового глузду. Уявила, як видає такі звуки в дурці. До кінця життя. Зрозуміла, що уявити собі таке — дуже легко.
«Ні, Джессі! Тримайся! Тримайся за розум і біжи! Біжи!»
Гість усміхався їй, відкопилюючи губи від ясен, знову демонструючи проблиски золота ззаду в роті, проблиски, що нагадували їй Джералда. Золоті зуби.
У створіння золоті зуби, і це означає, що воно…
«Що воно справжнє, але ми вже з цим наче погодилися, правда ж? Єдине запитання — це що ж робити далі? Є ідеї, Джессі? Якщо так, краще викочуй їх, бо часу стало просто жахливо мало».
Потороча ступила вперед, так і не опускаючи кошика, ніби очікувала, що Джессі належно оцінить вміст. Джессі побачила на створінні намисто — якесь дивне намисто. Потужний неприємний запах сильнішав. Так само як і безпомилкове відчуття недоброзичливості. Джессі спробувала зробити компенсаційний крок назад відповідно до кроку вперед, який зробив гість, і зрозуміла, що не може поворухнути ногою. Ніби її приклеїло до підлоги.
«Дівулю, воно тебе зараз уб’є, — сказала Рут, і Джессі зрозуміла, що це правда. — І ти йому просто дозволиш? — у голосі Рут не було ні гніву, ні сарказму, лише цікавість. — Після всього, що з тобою було, ти справді просто дозволиш це?»
Собака вив. Рука перемішувала. Кістки шепотіли. Діаманти й рубіни миготіли тьмяними нічними жаринами.
Заледве усвідомлюючи, що вона робить, не кажучи вже про те, чому робить, Джессі вхопилася за власні персні, на середньому й підмізинному пальцях лівої руки, шалено тремтячими великим і вказівним пальцями правої. Коли вона стиснула, біль на тильному боці долоні був тьмяним і далеким. Усі дні й роки свого шлюбу вона майже постійно носила ті кільця на пальцях, і коли востаннє знімала їх, то довелося намилювати. Але цього разу вони зіслизнули легко.
Джессі витягла скривавлену правицю в бік створіння, яке вже дійшло до книжкової шафи просто біля входу в кабінет. Кільця лежали в Джессі на долоні містичною вісімкою під імпровізованою пов’язкою з прокладки. Створіння спинилось. Усмішка на його пухкенькому безформному роті здригнулася й трансформувалася в якийсь новий вираз, що міг бути гнівом або просто збентеженням.
— На, — шорстко і здавлено прогарчала Джессі. — На, візьми. Бери й відчепися від мене.
Перш ніж створіння поворухнулося, Джессі кинула персні у відкритий кошик, як колись кидала монетки в кошики «ТОЧНА РЕШТА» на Нью-Гемпширській дорожній заставі. Між ними тепер було менш ніж п’ять футів, відкрита частина кошика була велика, і обидва персні залетіли всередину. Вона чітко почула подвійне цокання, коли обручка й каблучка заручин упали на кістки незнайомців.
Губи створіння знов оголили зуби, і воно знову почало видавати свистяче оксамитове сичання. Воно ступило вперед, а тоді щось прокинулося — щось, що лежало приголомшене й невірне на долівці її розуму.