— Ні! — скрикнула Джессі.
Вона обернулася й хиткою ходою рушила коридором. Навколо віяв вітер, грюкали двері, ляскала віконниця, завивав собака, а воно було прямо позаду неї, так, вона чула сичання, і в будь-яку мить воно потягнеться до неї, тонка бліда долоня на кінці фантастичної руки, довгої, наче мацак, вона відчує, як гнилі білі пальці змикаються на горлі…
І от Джессі вже біля задніх дверей, відчиняє їх, висипається на ґанок і перечіпається через власну ногу. Падаючи, якимсь чином вона нагадала собі в процесі повернути тіло так, щоб приземлитися на лівий бік. Так і вийшло, але все одно вона вгатилася сильно, трохи іскор посипалося. Джессі перевернулася на спину, підняла голову й вирячилася на двері, очікуючи побачити, як худе бліде обличчя космічного ковбоя маячить за москітною сіткою. Цього не сталося, а ще вона більше не чула сичання. Не те щоб це мало якесь велике значення. Те створіння може в будь-яку мить вискочити з будинку, вхопити її й роздерти горло.
Джессі зіп’ялася на ноги, спромоглася на один крок, і тут ноги, що тремтіли від поєднання шоку і крововтрати, зрадили й відправили її спиною на дошки біля вкритої сіткою урни для сміття. Джессі застогнала й підняла погляд на небо, де філіграновані тричвертковим місяцем хмари з шаленою швидкістю неслись із заходу на схід. Тіні котилися їй по обличчю, немов чарівні татуювання. Тоді знову завив собака, цього разу здавалося, що він набагато ближче, ніж коли Джессі була всередині, і це дало останню крихту стимулу, якого вона потребувала. Джессі потяглася до невисокої косої верхівки бака для сміття, лівою рукою вхопилася на ручку й підняла себе на ноги. Випрямившись, вона міцно стискала ручку, доки світ навколо не припинив кружляти. Тоді відпустила її й повільно покрокувала до «мерседеса», тепер уже тримаючи рівновагу обома руками.
«Наскільки ж будинок при місячному сяйві схожий на череп! — заворожено думала Джессі, вперше збожеволіло обернувшись на будинок. — Ну вилитий череп! Двері — рот, вікна — очі, тіні дерев — волосся…»
Тоді з’явилася ще одна думка, мабуть, дуже весела, бо Джессі скрикнула сміхом у вітряну ніч.
«І мозок — про мозок не забувай. Мозок — це, звісно, Джералд. Мертвий гнилий мозок будинку».
Вона знову засміялася, доходячи до автомобіля, голосно як ніколи, і собака завив у відповідь. «У собаки купа бліх, кусають його межи ніг»[73], — подумала вона. Її ж ноги одразу підломились, і Джессі вхопилася за дверну ручку, щоб не впасти на під’їзну доріжку. Весь цей час вона не припиняла сміятися. Чому саме вона так реготала, було за межами її розуміння. Може, Джессі й зрозуміє, якщо ті частини розуму, що вимкнулися через самозахист, колись прокинуться, але цього не буде, доки вона звідси не вибереться. Якщо вибереться взагалі.
— Я собі думаю, мені й переливання, напевно, знадобиться рано чи пізно, — сказала вона, і це призвело до ще одного вибуху сміху.
Джессі незграбно потяглася лівою рукою до правої кишені, не припиняючи реготати. Вона шукала ключ, коли зрозуміла, що запах повернувся, а створіння з плетеним кошиком стоїть прямо позаду неї.
Джессі повернула голову, сміх не покидав її горло, а на вустах смикалась усмішка, і на мить вона таки побачила ті вузькі щоки й глибокі бездонні очі. Але побачила їх лише через
(затемнення)
те, що дуже боялася, а не тому, що в них дійсно було хоч щось. Задній ґанок залишався безлюдним, двері-ширма — високий прямокутник темряви.
«Але краще поспішай, — сказала Господинька Берлінґейм. — Так, краще негайно ставати на лижі й чухрати звідси, правда?»
— Візьму ноги в сумку й закину на плечі, — погодилася Джессі й ще розсміялася, дістаючи ключ із кишені.
Він ледь не вислизнув їй поміж пальців, але вона зловила його за великий пластмасовий брелок.
— Стій, сексі-штучко, — бурмотнула Джессі й щосили розсміялася.
Аж тут гупнули двері, і мертвий ковбой, примара любови, кинувся з будинку в брудній білій хмарі кісткового пилу; але коли вона обернулася (знову мало не впустивши ключ, дарма що з велетенським дармовисом), перед будинком нікого не було. Просто двері вітром грюкнуло, лише це — і більш нічого.
Джессі відчинила дверцята водія, опустилася за кермо «мерседеса» й спромоглася затягти за собою тремтливі ноги. Вона хряснула дверима й натиснула головний замок, що блокував усі дверцята (і, звісно, багажник також, у світі ніщо не може дорівнятися до німецької скрупульозності), і її всю охопило невимовне відчуття полегшення. Полегшення та ще дечого. Те дещо здавалося здоровим глуздом, і Джессі подумала, що, мабуть, ніколи в житті не відчувала чогось подібного до його ідеального приємного повернення… окрім хіба того першого ковтка води з-під крана, звісно. Джессі припускала, що зрештою той ковток стане чемпіоном на всі часи.