«Ні! — закричав її власний голос, тонкий, наче у вокалістки зі старої подряпаної платівки 78-ки. — Ні, будь ласка, ні! Це нечесно!»
— Джессі! — Смердючий віддих, гострий, як тертка, й холодний, наче повітря в м’ясосховищі. — Норо! Джессі! Рут! Періжечку! Господинько! Джессі! Мамцю!
Вирячені очі відзначили, що довге бліде обличчя вже наполовину зарилося їй у волосся, а вищирений рот мало не цілує у вухо, раз за разом шепочучи свою солодку таємницю:
— Джессі! Норо! Господинько! Періжечку! Джессі! Джессі! Джессі!
В очах вибухнуло щось біле, і після цього спалаху залишилася велика темна діра. Полинувши в неї, Джессі подумала останню зв’язну річ: «Не варто було дивитися — воно мені спалило очі».
Непритомніючи, вона повалилася вперед на кермо. Коли «мерседес» врізався в одну з великих сосон, що оточували цей відтинок дороги, ремінь безпеки заблокувався й смикнув її назад. Аварія спричинила б активацію подушок безпеки, якби «мерседес» був новішою моделлю, оснащеною цією системою. Удар був не настільки сильний, щоб завдати шкоди двигунові чи навіть зупинити його роботу. Стара добра німецька скрупульозність знову тріумфувала. Бампер і решітка погнулись, а значок на капоті перекособочився, але двигун продовжував собі працювати вхолосту.
Хвилин через п’ять мікрочип у приладовій панелі відчув, що двигун уже достатньо теплий, щоб увімкнути обігрівач. Вентилятори під панеллю м’яко загули. Джессі сповзла набік на водійські дверцята, де лягла, притиснувшись щокою до вікна, ніби втомлена дитина, що зрештою здалася й заснула, щойно до бабусиного дому лишилося здолати онде наступний пагорб. Над нею в дзеркальці заднього огляду відбивалися порожнє заднє сидіння й порожня, залита місячним сяйвом автосмуга позаду.
35
Увесь ранок сніжило — похмура погода, проте гарна для писання листів, — тож коли промінь сонця впав на клавіатуру «мака», Джессі здивовано підняла погляд, відірвавшись від думок. Те, що вона побачила у вікні, не просто зачарувало — воно наповнило її емоцією, якої Джессі давно не переживала, та й уже не очікувала пережити найближчим часом чи взагалі коли-небудь. То була радість, глибока й складна, яку вона нізащо не могла б пояснити.
Снігопад не припинився, принаймні не повністю, але крізь навислі хмари пробилося яскраве лютневе сонце й перетворило свіжий шестидюймовий покрив на землі та сніжинки в повітрі на блискучу алмазну білість. Вікно дарувало широкий погляд на портлендську Східну набережну, цей краєвид заспокоював і заворожував у будь-яку пору й погоду, але саме таким Джессі його ще ніколи не бачила: поєднання снігу і сонця перетворило сіре повітря над затокою Каско на казкову коштовну скриньку, повну переплетених веселок.
«Якби в тих скляних кульках зі снігом, у яких можна натрусити хуртовину, коли захочеш, жили люди, вони б таку погоду постійно бачили», — подумала Джессі й засміялася.
Цей звук був настільки ж неймовірно приємним для вух, як відчуття радості — для серця, і щоб зрозуміти причину, знадобилася лише якась мить: з минулого жовтня вона взагалі жодного разу не сміялася. Ті години, останні, які вона збиралася провести на Кашвакамаку (чи на будь-якому іншому озері, як на те пішло), Джессі називала просто своїм «важким періодом». Ця фраза пояснювала що треба і ні дещиці більше, як здавалося Джессі. І саме це їй подобалося.
«Зовсім без сміху відтоді? Жодного разу? Нуль? Упевнена?»
Так, абсолютно точно, жодного сміху. Можливо, вона сміялася в снах — Бог свідок, вона вдосталь у них наплакалась, — але що стосувалося годин без сну, у плані сміху тут дотепер усе було сухо. Останній раз Джессі пам’ятала дуже чітко: коли тяглася впоперек тіла лівою рукою, щоб дістати з правої кишені кюлотів ключі від автомобіля, приказуючи вітряній темряві, що вона зараз візьме ноги в сумку й покладе на плечі. Це, наскільки вона пам’ятала, був її останній сміх до сьогодні.
— Лише це — і більш нічого, — пробурмотіла Джессі.
Вона дістала з кишені сорочки пачку цигарок і закурила. Господи, наскільки ж ця фраза повертає всі ті спогади — єдина річ, що має таку ж силу швидкого й абсолютного повернення в часі, як вона помітила, — це та жахлива пісня Марвіна Ґея. Джессі якось почула її по радіо, коли їхала додому з одного з нескінченних візитів до лікаря, з яких складалося її життя цієї зими, як Марвін заволав: «Це знають всі… особливо, дівчата, ви…» — тим своїм м’яким, вкрадливим голосом. Джессі миттю вимкнула радіо, але все одно її вже надто сильно трусило для їзди. Вона припаркувалася й чекала, доки мине найсильніший дрож. Минув, але якщо вона вночі не прокидалась, бурмочучи в просяклу потом подушку цитату з «Ворона», то чула, як сама монотонно скандує: «Посвідчіть, посвідчіть». Якщо випадків першого у Джессі траплялося десь шість, то другого — пів мільйона.