Вона глибоко затяглася цигаркою, видихнула три ідеальні кільця й дивилася, як вони повільно підіймаються над гулом «мака».
Коли людям вистачало тупості або невихованості, щоб запитувати про випробування, яке було випало на її долю (і Джессі відкрила для себе, що серед її знайомих набагато більше тупих і невихованих, ніж вона могла б подумати), вона говорила їм, що не дуже пам’ятає події. Після перших двох-трьох допитів у поліції Джессі почала розповідати копам і всім Джералдовим колегам, крім одного, однакову історію. Єдиний виняток зробила для Брендона Мілерона. Йому вона розповіла правду, частково тому, що потребувала його допомоги, але здебільшого через те, що Брендон єдиний демонстрував хоч якесь розуміння того, що вона пережила… досі переживає. Він не гаяв часу на співчуття, і яким же полегшенням це стало. Джессі також дізналася, що після трагедії співчуття обходиться дешево і все співчуття на світі не варте навіть обісцяного снігу.
Хай там як, копи й журналісти прийняли її амнезію — і решту історії — без тіні сумніву, саме це важливо, та й чому б ні? Люди, що переживають серйозні фізичні або психічні травми, часто блокують спогади про те, що сталося. Копи це знають навіть краще, ніж юристи, а Джессі — краще за них усіх. З минулого жовтня вона багато дізналася про фізичні й психічні травми. Книжки й статті допомогли їй знайти правдоподібні причини не розмовляти про те, про що не хотілося, хоча загалом вони не надто допомогли. Або, можливо, вона ще не дійшла до правильних історій хвороби — тих, у яких прикуті до ліжка жінки вимушені дивитися, як їхні чоловіки перетворюються на собачий корм «Пуріна».
Джессі здивувала сама себе, знову розсміявшись — цього разу добрим сміхом. Хіба це смішно? Очевидно, так, але це одна з тих смішних штук, які ніколи-ніколи не зможеш розповісти іншій людині. Як-от коли твій тато якось так збудився через сонячне затемнення, що весь зад трусів тобі обкінчав. Або — от справжня гидь — як ти дійсно думала, що трішки кінчі на задниці може зробити тебе вагітною.
Менше з тим, у більшості таких історій стверджується, що людський розум часто реагує на серйозні травми так, як кальмар на небезпеку — покриваючи місце дії хмарою темного чорнила. Ти знаєш, що щось трапилось і що це не була прогулянка в парку, але це й усе. Решта зникає під покровом того чорнила. Так кажуть багато людей з історій хвороб: жертви зґвалтувань, автокатастроф, люди, що опинилися в пожежі й залізли в шафу, щоб там померти, навіть одна стрибунка з парашутом, у якої він одного разу не розкрився і яка відновилася після падіння у велике м’яке болото, страшно травмована, але дивовижним чином вижила.
«Як це було — падати? — запитували в тієї парашутистки. — Про що ви думали, коли зрозуміли, що парашут не розкрився і вже не розкриється?» І парашутистка відповіла: «Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як диспетчер поплескав мене по плечі, і, здається, пам’ятаю, як вистрибнула, але наступний спогад — це я лежу на ношах і питаю одного з чоловіків, що заносили мене в “швидку”, чи сильно я поранилася. Все, що було між тим, — у тумані. Думаю, я молилася, але навіть це не можу точно згадати».
«Або, можливо, все ти пам’ятаєш, подруго-парашутистко, — подумала Джессі, — і брешеш про це так само, як я. Можливо, навіть з тих же причин. Хтозна, може, кожнісінька людина в усіх історіях, які я прочитала в тих книжках, також бреше».
Може, й так. Правда це чи ні, фактом залишається те, що Джессі пам’ятає години, проведені прикутою до ліжка, — від клацання ключа в другому замку до останньої крижаної миті, коли вона поглянула в дзеркало заднього огляду й побачила, що створіння в домі стало створінням на задньому сидінні, — все вона пам’ятає. Пам’ятає ті миті вдень і переживає їх уночі, у жахливих снах, у яких склянка з водою проковзує їй повз руку по нахиленій полиці й розбивається на підлозі, у снах, де шолудивий приблуда оминає холодні закуски на підлозі на користь гарячих страв на ліжку, у снах, де гидотний нічний візитер у кутку питає: «Періжечку, ти мене любиш?» — голосом батька, а з кінчика його ерегованого пеніса, наче сім’я, виповзають личинки.