Тоді минулої п’ятниці краєм ока Джессі побачила головну новину в розділі «Новини округу» газети «Пресс Гералд». І всі її припущення почали змінюватися й не припиняли метаморфоз, поки історія Реймонда Ендрю Жубера починала повільний перехід від наповнювача простору між міською афішею та кримінальною хронікою до головних заголовків на перших шпальтах. А тоді, вчора… через сім днів після того, як ім’я Жубера вперше з’явилося на сторінці…
У двері постукали, і першим відчуттям Джессі, як завжди, було інстинктивне зіщулення від страху. Воно виникло й зникло так швидко, що вона ледве усвідомила. Ледве… але не повністю.
— Меґґі? Це ти?
— Вона, мем.
— Заходь.
Меґан Лендіс, покоївка, яку Джессі найняла в грудні (саме тоді рекомендованим листом їй надійшов перший жирненький чек від страхової), увійшла зі склянкою молока на таці. Біля склянки лежала мала сіро-рожева таблетка. Коли Джессі забачила склянку, у неї скажено зачухався правий зап’ясток. Таке траплялося не завжди, але й несподіваною реакцією це не можна було б назвати. Принаймні більш-менш припинилися посмикування й те дивне відчуття, наче шкіра сповзає просто з кісток. Був певний період, перед Різдвом, коли Джессі дійсно думала, що решту життя питиме з пластмасового стаканчика.
— Як твоя лапа сьогодні? — запитала Меґґі, ніби розпізнала Джессіну сверблячку через якусь сенсорну телепатію. Джессі ця ідея дурною не здавалась. Іноді запитання Меґґі — та інтуїція, яка їх спричиняла, — здавалися трішки моторошними, але точно не дурними.
Рука, про яку йшлося, тепер лежала під променем сонця, який відірвав Джессі від набору тексту, і була вдягнута в чорну рукавичку, прошиту якимсь позбавленим тертя полімером із космічної ери. Джессі припускала, що протиопікову рукавичку — а саме вона це й була — вдосконалили в якійсь брудній маленькій війні. Вона не відмовлялася через це її носити і не була за неї невдячна. Була безмірно вдячна, справді. Після третьої пересадки шкіри розумієш, що здатність бути вдячною — одна з небагатьох надійних огорож проти божевілля в житті.
— Та незле, Меґґі, незле.
Меґґі підняла брови, зупинивши їх майже на висоті «я тобі не вірю».
— Та ну? Якщо ти всі три години, що була тут, стукала по клавіатурі, то вона в тебе, певно, «Аве Марію» співає.
— А я що, тут дійсно?..
Джессі зиркнула на годинник і побачила, що так, три години. Вона перевела погляд на рядок стану вгорі дисплейного термінала й побачила, що зараз на п’ятій сторінці документа, який відкрила одразу після сніданку. Тепер уже майже ланч, і найнесподіваніше те, що вона не відійшла від правди аж настільки, наскільки натякали брови Меґґі: рука дійсно не надто боліла. Вона може зачекати з таблеткою ще годину, якщо треба.
Джессі все одно ковтнула таблетку, запиваючи молоком. Допиваючи останні краплі, опустила очі на дисплей і прочитала слова, що наразі світилися на ньому:
Тієї ночі мене так і не знайшли. Я сама прокинулася наступного дня перед світанком. Двигун заглух, але авто було ще тепле. Я чула, як у лісі співають пташки, а крізь дерева бачила озеро, гладеньке, наче дзеркало, з якого піднімалися стрічечки пари. Виглядало все дуже гарно, і я терпіти не могла цей краєвид, так само як терпіти не можу саму думку про те озеро, відколи сталося те, що сталося. Розумієш, Рут? Щоб я провалилася, якщо сама розумію. Рука боліла просто немилосердно — будь-який ефект від аспірину давно минув, — але попри біль я відчувала найнеймовірніший мир і благодать. Але щось гризло. Про щось я забула. Спершу не могла згадати, що саме. Не думаю, що мозок хотів, аби я пригадала. Тоді в одну мить дійшло. Він був на задньому сидінні й нахилився вперед, щоб прошепотіти імена всіх голосів мені у вухо. Я глянула в дзеркало й побачила, що позаду нікого нема. Від цього мені стало трохи легше на душі, але потім я
Тут слова припинялись, і в кінці останнього недописаного речення з очікуванням поблискував курсор. Він наче давав їй знак, закликав рухатися вперед, і раптом Джессі пригадала вірш із чудової книжечки Кеннета Петчена. Книжка називалася «І все одно», а вірш звучав якось так: «Підходь, дитино моя, якби ми хотіли тебе скривдити, то хіба кралися б тут уздовж стежки в най-найтемнішому місці в лісі?»