витворити. Нарешті, діставшись Бей-лейн, я таки глянула. Не могла нічого вдіяти. Звісно ж, у дзеркалі не було нічого, крім сидіння, і решта поїздки була трохи простіша. Я заїхала на шосе 117, тоді дісталася універмагу «Дейкін» — а це одне з тих місць, де люди сидять, навіть якщо надто бідні, щоб з’їздити в Ренджлі чи якийсь бар у Моттоні. Здебільшого сидять у кафетерії, їдять пончики, обмінюються побрехеньками про те, що робили в суботу ввечері. Я припаркувалася за бензоколонками й просто сиділа хвилин п’ять, дивилася, як лісоруби, доглядачі й люди з енергокомпанії заходять і виходять. Не могла повірити, що вони реальні — ну й хохма, правда ж? Постійно думала, ніби то привиди, що скоро очі призвичаяться до денного світла і я побачу все крізь них. Мені знову хотілося пити, і щоразу, як хтось виходив з білими стироловими стаканчиками кави, хотілося дедалі більше, але все одно не могла змусити себе вийти з машини… піти поміж примар, можна так сказати. Думаю, я зрештою зважилася б, але перш ніж набралася сміливості на щось більше, ніж просто підняти блок дверей, біля мене припаркувався Джиммі Еґґарт. Джиммі — дипломований бухгалтер на пенсії, з Бостона, який цілий рік живе на озері, відколи у 87-му чи 88-му померла його дружина. Він виліз зі свого «бронко», глянув на мене, упізнав і почав усміхатися. Тоді його вираз змінився, спершу на тривогу, тоді на жах. Він підійшов до «мерседеса», нахилився, щоб подивитись у вікно, і був настільки здивований, що на обличчі аж усі зморшки вирівнялися. Дуже чітко це запам’ятала: як від подиву Джиммі Еґґарт став молодо виглядати. Я побачила, як у нього в роті формуються слова: «Джессі, з тобою все добре?» Хотіла відчинити двері, але раптом мені забракло сміливості. У голові сяйнула божевільна ідея. Що те створіння, яке я називаю космічним ковбоєм, було також і в будинку Джиммі, але тому не так пощастило, як мені. Воно його вбило, вирізало йому обличчя, а потім одягло на себе, наче гелловінську маску. Я знала, що це божевілля, але знання не надто допомагало, бо я не могла припинити про це думати. І змусити себе відчинити дверцята я також не могла. Не знаю, наскільки погано виглядала того ранку, та й не хочу знати, але, мабуть, досить зле, бо невдовзі Джиммі Еґґарт перестав виглядати здивованим. Він настільки перелякався, що був готовий тікати, і настільки згидився, що був готовий блювати. Дякувати Богові, він ні того, ні того не зробив. Натомість відчинив дверцята машини й запитав, що сталося, чи я в аварію потрапила, чи хтось на мене напав. Мені вистачило просто опустити очі, щоб здогадатися, що його так ушкварило. Певно, в якийсь момент рана на зап’ястку знову розкрилася, бо прокладка, якою я її прикрила, зовсім промокла від крові. А ще перед спідниці весь просяк кров’ю, ніби в мене найгірші в житті місячні трапилися. Я сиділа в крові, кров була на кермі, на консолі, на перемикачі передач… крапельки навіть на вітровому склі. Здебільшого вона просохла й набрала того жахливого темно-бордового кольору — мені то виглядало майже як шоколадне молоко, — але більша частина так і була червона й мокра. Доки сама таке не побачиш, Рут, навіть поняття зеленого не маєш, скільки насправді людина вміщує крові. Не дивно, що Джиммі офігів. Я спробувала вилізти (думаю, хотіла показати йому, що мені самій під силу це зробити, щоб він заспокоївся), але вдарилася правою рукою об кермо, і все побіліло-посіріло. Я не зовсім знепритомнiла, але відчуття були такі, ніби обрізали жменю проводів між тілом і головою. Я відчула, що падаю, і запам’ятала думку, що зараз закінчу свою пригоду, вибивши об асфальт більшість зубів… і це після того, як купа грошей пішла минулого року на те, щоб поставити коронки на верхні. Тоді Джиммі зловив мене — просто за цицьки, між іншим. Я чула, як він кричав у бік магазину: «Гей! Хто-небудь! Мені тут допомога потрібна!» — високим пискливим голосом стариганя, від якого мені захотілося розсміятися… але я була надто втомлена, щоб сміятися. Я поклала голову боком йому на сорочку й ледве дихала. Відчувала, як швидко, але ледь помітно стукає серце, ніби в нього немає на це сили. Але в день почало повертатися трохи світла й кольору, і я побачила кількох чоловіків, які вийшли подивитися, що ж сталося. Серед них ще був Лонні Дейкін. Він жував мафін, і на ньому була рожева футболка з написом «У НАС ТУТ НЕМАЄ МІСЦЕВИХ АЛКОГОЛІКІВ, МИ ВСІ ПО ЧЕРЗІ НАЛИГУЄМОСЯ». Цікаво, що запам’ятовуєш, коли думаєш, що зараз помреш, правда? «Хто це з тобою зробив, Джессі?» — запитав Джиммі. Я спробувала йому відповісти, але не спромоглася на слова. І це, мабуть, непогано, зважаючи на те, що я намагалася вимовити. Здається, «батько».