Джессі спинилася, постукала лівим указівним пальцем собі по зубах, ретельно обдумуючи слова. Вона глибоко затягнулася цигаркою, після чого продовжила.
не просто якийсь благодійний бонус. Брендон був зі мною під час поліцейських допитів, записував усе собі на диктофон. На кожному допиті він ввічливо, проте безжально зазначав усім присутнім, включно зі стенографістками й медсестрами: якщо хоч хтось зіллє, варто зізнатися, сенсаційні деталі цієї справи, то отримає у відповідь усі можливі заходи, на які здатна велика новоанглійська юридична компанія з надзвичайно меркантильною політикою. Брендон, мабуть, був для них настільки ж переконливим, як і для мене, бо, наскільки я знаю, ніхто нічим перед пресою не прохопився. Найгірша частина розпитувань була протягом трьох днів, які я провела в «умовах під охороною» в Північнокамберлендській — здебільшого всмоктуючи через пластмасові трубочки кров, воду й електроліти. Поліцейські звіти, написані на основі тих сеансів, були настільки химерні, що коли з’явилися в газетах, то насправді виглядали правдоподібними, як ті дивні історії штибу «чоловік покусав пса»[79], що їх час від часу підкидають громаді. Але цього разу це була історія, де таки пес покусав чоловіка… і жінку також, відповідно до цієї версії. Хочеш дізнатися, що там у книгах зі звітами? А ось що. Ми вирішили провести день у нашому літньому будиночку на заході Мейну. Після перерви на секс, яка на дві третини складалася з борюкання і на одну — з власне сексу, ми разом прийняли душ. Джералд вийшов з душової, поки я мила голову. Він поскаржився на біль від здуття, спричиненого, мабуть, сандвічами, якими ми пообідали дорогою з Портленда, і запитав, чи в будинку немає якого ролейдзу чи тамзу. Я сказала, що не знаю, але якщо є, то або на комоді, або на полиці над ліжком. Через три-чотири хвилини, коли я змивала шампунь, почула Джералдів крик. Це ознаменувало, очевидно, початок гострого інфаркту. Після цього пролунав важкий удар — звук, із яким тіло повалилося на підлогу. Я вискочила з душу, забігла в спальню й підковзнулася. Падаючи, вдарилася головою об край комода і відключилася. Згідно з цією версією, складеною спільними зусиллями містера Мілерона й місіс Берлінґейм (і яку з ентузіазмом схвалила поліція, можу додати), я кілька разів частково поверталася до тями, але щоразу знову непритомніла. Останній раз я опритомніла, коли собака знудився від Джералда й почав перекушувати мною. Я залізла на ліжко (згідно з нашою історією, коли ми з Джералдом приїхали, воно й було там, де я його посунула, — мабуть, це хлопці, що натирали підлогу, забули посунути його на місце, а ми були надто розпашілі для любощів, тому самі цього не зробили) і відігнала собаку, кинувши в нього Джералдовою склянкою та попільницею братства. Тоді я знову знепритомніла й наступні кілька годин пролежала на ліжку, спливаючи кров’ю. Пізніше отямилася, залізла в машину й нарешті дісталася безпечного місця… після одного останнього випадку непритомності. Тоді, як заїхала в дерево при дорозі. Я лише раз запитала, як Брендон змусив поліцію повірити в таку бридню. Він відповів: — Джессі, цю справу зараз розслідує поліція штату, і ми — маю на увазі фірму — маємо там багато друзів. Вони віддячують за послуги, які я колись робив їм, але, чесно кажучи, мені не довелося здійснювати аж так багато дзвінків. Копи також живі люди, сама розумієш. Ті, які побачили наручники на ліжку, одразу здогадалися, що плюс-мінус відбулося. Повір, вони вже не вперше бачать наручники після того, як у когось тріскає карбюратор. І жоден з тих копів — що штатівських, що місцевих — не хоче, щоб ви з чоловіком перетворилися на непристойне посміховисько просто через гротескний нещасний випадок. Спочатку я нікому, навіть Брендонові, не розповідала про чоловіка, якого начебто бачила, про слід, про сережку, про інше. Розумієш, я чекала. Думаю, сама шукала натяків.
79