Джессі глянула на останні слова, похитала головою й продовжила набирати текст.Ні, це херня. Я чекала, доки прийде якийсь коп із пакетиком для доказів, подасть його мені й попросить упізнати прикраси всередині — обручки, не сережки. «Ми майже впевнені, що вони ваші, — мав би сказати він, — бо з внутрішнього боку там вигравіювані ваші й чоловіка ініціали, ну і також тому, що ми їх знайшли на підлозі в кабінеті містера Берлінґейма». Я чекала на це, бо якби вони показали мені кільця, я б точно знала, що Опівнічний Візитер нашої Неллі був просто грою уяви Неллі. Я чекала й чекала, але цього не сталося. Зрештою перед першою операцією на руці я розповіла Брендонові про те, як мені здавалося, що я в будинку не сама, принаймні якийсь час. Сказала, що це могла бути уява, така ймовірність є, але в ті моменти це здавалося дуже реальним. Я нічого не сказала про загублені кільця, але про слід і сережку розповіла. Про сережку, мабуть, правильніше сказати пробелькотіла, і, мабуть, розумію чому: вона виражала все, про що я не наважувалася говорити, навіть із Брендоном. Розумієш? Увесь час, що я це розповідала, постійно вживала слова на кшталт «І тоді я подумала, що побачила» або «Я була майже впевнена в цьому». Я мусила розповісти йому, розповісти хоч комусь, бо страх роз’їдав мене зсередини, ніби кислота, але я всіма можливими способами намагалася показати, що не плутаю суб’єктивні відчуття та об’єктивну реальність. Понад усе я намагалася приховати від нього, наскільки досі налякана. Бо не хотіла, щоб він думав, наче я здуріла. Якби думав, що я трохи істеричка, — нехай, таку ціну я готова заплатити, щоб знову не лишитися наодинці з гидкою таємницею, як те, що зі мною зробив батько під час затемнення, але понад усе я не хотіла, щоб він подумав, наче я помішана. Не хотіла, щоб навіть розглядав таку ймовірність. Брендон узяв мене за руку, погладив її й сказав, що розуміє таку думку. Сказав, що в таких умовах це, мабуть, типово. А тоді додав, що важливо пам’ятати: все це не реальніше, ніж душ, який ми з Джералдом прийняли після нашої спортивної садо-мазо метушні в ліжку. Поліція обійшла весь будинок, і якби там був ще хтось, вони б точно знайшли якісь докази, які це підтверджують. Те, що будинок невдовзі перед цим ретельно помили й відчистили перед холодним сезоном, лише підтверджує цю думку. — Може, вони й знайшли якісь докази, — сказала я. — Може, якийсь коп собі ту сережку просто в кишеню сховав. — У світі, звісно, багато копів, у яких до такого руки чухаються, — відповів Брендон, — але мені важко повірити, що навіть якийсь тупак ризикуватиме кар’єрою заради сережки без пари. Мені було б легше повірити, що дядько, про якого ти розповідаєш, повернувся пізніше в будинок і сам забрав. — Так! — погодилася я. — Це ж можливо, правда? Він почав хитати головою, але врешті знизав плечима. — Усе можливо, зокрема промах або людський фактор з боку поліцейських, але… — Він замовк, узяв мою ліву долоню й подивився на мене з власним варіантом виразу нідерландського дядька[80]. — Багато твоїх думок мають в основі ідею, ніби ті поліцейські зробили в будинку все абияк і сказали, що все окей. Але так не було. Якби була залучена ще якась третя сторона, висока ймовірність, що поліція знайшла б докази цього. А якби такі докази були, я б знав. — Звідки? — запитала я. — Бо через таке ти б опинилася в дуже неприємній ситуації. У такій, що поліцейські перестали б гратися в хороших хлопців і почали зачитувати тобі «міранду»
80