захоплюється мною, а також тим, як я повелася після того, як Джералд відкинувся. Так, саме так. Я раз за разом помічала це в нього на обличчі, і якщо він, як завжди, заскочить сьогодні ввечері, то я впевнена, що знову побачу той вираз. Брендон думає, що я офігенно впоралася, що я офігенно смілива… як на жінку. Узагалі, думаю, до моменту, коли я вперше розповіла про свого гіпотетичного гостя, він ніби як вирішив, що в схожій ситуації вчинив би так само… якби, крім усього іншого, ще й мав гарячку. Думаю, більшість чоловіків думають, що більшість жінок так мислять: наче адвокати з малярією. Це точно пояснює значну частину їхньої поведінки, правда ж? Я говорю про поблажливість — чоловіків стосовно жінок, — але також маю на увазі дещо безумно значніше й безумно страшніше. Бачиш, він не зрозумів, і тут узагалі не йдеться про різницю між статями. Це таке прокляття буття людиною і найточніший доказ того, що ми всі насправді одинокі. Рут, у тому будинку сталися страшні речі, і я донедавна й не знала, наскільки страшні, а він цього не зрозумів. Я розповіла йому те, що розповіла, щоб не дати тому жаху зжерти мене живцем, а він покивав, поусміхався, поспівчував, і, думаю, це зрештою таки вийшло на добре, але з них усіх він був найкращий і все одно зовсім далекий від істини… істини про те, що жах постійно ріс, доки не перетворився на величезний чорний будинок із прокляттями в мене в голові. Він досі там, з відчиненими дверима, запрошує мене повернутися всередину коли заманеться, а мені ніколи не захочеться повернутися, але іноді я все одно ловлю себе на тому, що мене туди тягне, і як тільки роблю крок усередину, двері позаду мене затраскуються й замикаються. Ну, нехай. Мабуть, мені мало б полегшати від думки, що моя інтуїція помилилася щодо телефону, але не полегшало. Бо частково я продовжувала — і досі продовжую — вважати, що телефон у спальні все одно не працював би, навіть якби я заповзла за крісло й підключила його, що кухонний телефон, може, і працював пізніше, але, Богом клянуся, точно не в ту конкретну мить, що там вибір стояв між тим, щоб забратися нафіг від будинку в «мерседесі» або померти від рук того створіння. Брендон нахилився вперед, доки світло від лампи над узголів’ям ліжка не залило йому обличчя, і сказав: — Джессі, у будинку не було ніякого чоловіка, і найкраще, що ти можеш зробити з цією думкою, — викинути її з голови. Я мало не розповіла йому про загублені персні, але на той час уже змучилась і рука почала сильно боліти, тож не стала. Після того як він пішов, я ще довго не могла заснути — тієї ночі навіть болегамівна пігулка не допомогла. Я думала про операцію з пересадки шкіри, що мала відбутися наступного дня, але, мабуть, не стільки саме про це. Здебільшого думала про свої кільця та слід, який бачила лише я одна, і чи не повернувся раптом він — воно, — щоб усунути сліди. І зрештою, перш ніж заснути, я таки вирішила, що не було ніякого сліду і сережки не було. Що якийсь коп помітив мої персні на підлозі кабінету біля книжкової шафи й просто забрав їх собі. «Напевно, вони зараз на вітрині якогось льюїстонського ломбарду», — подумала я. Від цього я, певно, мала б розізлитись, але ні. Я почувалася так само, як того ранку, коли прокинулася за кермом «мерседеса», — сповнена неймовірного відчуття миру й благодаті. Жодного чужинця, жодного чужинця, жодного чужинця не було. Просто якийсь хаповитий коп крадькома озирнувся через плече, щоб перевірити, чи все чисто, а тоді хвать, крадь, і в кишеню. Що стосується самих перснів, мені тоді було однаково, що з ними сталось, і тепер також цим не переймаюся. За останні кілька місяців я дедалі більше переконуюся, що єдине, для чого чоловік одягає тобі на палець те кільце, — те, що закон уже не дозволяє почепити тобі його на ніс. Але менше з тим, ранок уже переріс у день, який теж швиденько минає, і зараз не час обговорювати жіночі проблеми. Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера.