Джессі відкинулася в кріслі й запалила ще одну цигарку, неуважно усвідомлюючи, що кінчик язика вже пече від перенасичення тютюном, голова болить, а нирки протестують проти такого марафону сидіння за «маком». Шалено протестують. Будинок мовчав, наче мрець, — тиша, яка може означати лише те, що маленька міцненька Меґан Лендіс вирушила в супермаркет і хімчистку. Джессі ошелешилася, що Меґґі пішла, не зробивши принаймні ще однієї спроби відірвати її від комп’ютера. Тоді подумала, що покоївка знала: це буде пуста трата зусиль. «Краще дати їй закрити той гештальт, що б там не було у неї в голові», — певно, подумала Меґґі. Зрештою, для неї ж це лише робота. Від останньої думки Джессі неприємно вкололо в серці.
Нагорі заскрипіла дошка. Джессі зупинила сигарету за якийсь дюйм від губ. «Він повернувся, — зойкнула Господинька. — Ой, Джессі, він повернувся!»
Але ні. Очі переметнулися на худе обличчя, що дивилося на неї з пачки газетних вирізок, і вона подумала: «Я чудово знаю, де ти, сучий пес. Правда?»
Вона знала, але все одно щось у голові наполягало, що це він — ні, не він, а воно, космічний ковбой, примара любови — повернувся на повторну зустріч. Воно лише чекало, щоб будинок спорожнів, і якщо Джессі візьме слухавку телефона в кутку столу, то почує, що він мовчазний, як і всі телефони в будинку біля озера, що тієї ночі не працювали.
«Твій дружок Брендон може либитися скільки завгодно, але ж ми правду знаємо, так, Джессі?»
Зненацька Джессі вихопила здорову руку вперед, зняла слухавку з апарата й піднесла до вуха. Почула заспокійливий гул гудка. Поклала на місце. У кутиках рота виникла дивна похмура усмішка.
«Так, уйобку. Я прекрасно знаю, де ти. Що б там Господинька та інші пані у мене в голові не думали, ми з Періжечком знаємо, що ти зараз у помаранчевій робі сидиш у камері в дальньому кінці старого крила окружної тюрми — як сказав Брендон, щоб інші ув’язнені не дісталися до тебе й не розірвали, перш ніж влада штату поставить тебе перед колегією присяжних, рівних із тобою за соціальним статусом… якщо такі взагалі існують. Ми, може, не повністю звільнилися від тебе, але звільнимось. Обіцяю тобі».
Погляд перенісся на дисплейний термінал, і хоча ледь помітна сонливість, яку подарували таблетка й сандвіч, давно зникла, Джессі відчула слабкість до самих кісток, а також повний брак віри в те, що вона зможе закінчити почате.
«Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера», — написала вона, але чи це справді так? Чи зможе вона? Вона так змучилася. Не дивно, Джессі майже цілий день штовхає той довбаний курсор по екрану комп’ютера. Розширювати рамки, так вони це називають, і якщо довго й наполегливо їх розширювати, то зрештою зламаєш. Можливо, краще просто піднятися нагору й подрімати. Краще пізно, ніж ніколи, і теде, і тепе. Вона може завантажити файл у пам’ять, завтра зранку відкрити, продовжити працювати над ним, і тоді…
Її зупинив голос Періжечка. Останнім часом він промовляв нечасто, тож Джессі дуже уважно до нього дослухалася.
«Джессі, якщо вирішиш припинити зараз, то взагалі не зберігай документ. Просто видали. Ми обоє знаємо, що тобі вже ніколи не вистачить сміливості зіткнутися з Жубером удруге, принаймні так, як людині доводиться стикатися з тим, про що вона пише. Іноді, щоб про щось написати, потрібна відвага, правда ж? Відвага, щоб вивести те з кімнати в закапелках розуму на передній план».
— Так, — бурмотнула Джессі. — Цілий міх відваги. Якщо не більше.
Джессі знову затяглася, тоді притовкла напіввикурену цигарку. Востаннє перебрала газетні вирізки й визирнула у вікно на Східну набережну. Снігопад давно припинився, а сонце яскраво світило, хоча це триватиме ще недовго. Лютневі дні в Мейні — невдячні й миршаві.
— А ти що скажеш, Періжечку? — запитала Джессі в порожньої кімнати. Вона заговорила чванливим голосом Елізабет Тейлор, який у дитинстві їй так подобався, а мама від нього просто сатаніла. — Продовжуємо, дорохенька?
Відповіді не було, але Джессі її й не потребувала. Вона нахилилася в кріслі вперед і знову привела курсор у рух. Після цього довго не зупинялася, навіть щоб закурити.
37
Настав час поговорити про Реймонда Ендрю Жубера. Це буде нелегко, але я постараюся якнайкраще. Тому, дорогенька, зроби собі ще одну чашку кави, і якщо маєш під рукою пляшечку бренді, можеш ту каву трохи присмачити собі. Увага, Частина третя. Біля мене на столі лежать газетні вирізки, але статті й новини не розповідають усього, що я знаю, не кажучи вже взагалі про все, що було, — я взагалі сумніваюся, що хоч хтось припускає собі все, що Жубер вчинив (включно з самим Жубером, на мою думку), і, можливо, це на краще. Ті речі, на які в газетах лише натякнули або які взагалі не потрапили на шпальти, — це справжній кошмарний фарш, і мені б узагалі не