modus operandi[83] був досить розважливим: обережна та зосереджена організація. Хтось — імовірно, двоє-троє людей, але найпевніше, один — проникав у склепи й мавзолеї на цвинтарях містечок зі спритністю вмілого крадія, що проникає в будинок чи магазин. Очевидно, він приходив на ці справи, екіпірувавшись свердлами, болторізом, міцною ножівкою та, можливо, лебідкою — Брендон каже, що зараз багато повнопривідних автомобілів оснащені таким. Злочини завжди були направлені на склепи й мавзолеї, а не окремі могили, і майже всі відбувалися взимку, коли земля надто тверда, щоб копати, тому тіла зберігаються, доки не відступлять сильні морози. Проникнувши всередину, злочинець дрилем та болторізом відкривав труни. Він систематично знімав з трупів усі прикраси, з якими їх ховали. Кліщами висмикував золоті зуби й зуби з золотими пломбами. Ці злочини, звісно, огидні, але принаймні зрозумілі. Проте крадіжки були для цього типа лише розігрівом. Він виймав очі, відрізав вуха, розтинав горлянки. У лютому 1989 року на Меморіальному цвинтарі «Чілтон» виявили, що у двох трупів бракує носів — очевидно, він відбив їх молотком і зубилом. Поліцейський, якому випав цей злочин, розповів Брендонові, що це було легко: у тому склепі було наче в морозильній камері, тож вони відкололися, як льодяники. Справжнє питання — що він робить із двома носами після того, як відбив їх? На ключі замість брелока вішає? Чи посипає сиром для начо й розігріває в мікрохвильовці? Що? Майже в усіх осквернених трупів не було стоп і долонь, а іноді й зовсім рук та ніг, а в кількох випадках той чоловік забрав собі також голови й геніталії. Судові медики виявили, що сокирою та різницьким ножем він виконував грубу роботу, а дрібнішу — різними скальпелями. І непогано впорався, між іншим. «Талановитий аматор, — сказав Брендонові заступник шерифа округу Чемберлен. — Свій жовчний я б йому не довірив, але, думаю, дати зрізати родимку на руці можна було б… якщо перед тим накачати його гальціоном чи прозаком[84]». У кількох випадках він розкривав тіла та/або черепні коробки й наповнював їх тваринними екскрементами. Частіше ж поліція виявляла випадки сексуальної наруги. Він був з тих хлопак, що пропагують рівність у питанні викрадення золотих зубів, прикрас і кінцівок, але коли справа стосувалася секс-інструментів — і власне сексу з мерцями, — то віддавав перевагу строго джентльменам. Мабуть, мені з цим неймовірно пощастило. Протягом місяця після втечі з будинку біля озера я багато дізналася про особливості роботи поліцейських відділків у містечках, але це навіть до порівняння не йде з тим, що я дізналася протягом останнього тижня. Одна з найнесподіваніших речей — це те, наскільки копи в таких містечках бувають помірковані й тактовні. Думаю, коли ти знаєш по іменах усіх на території свого патруля, а з багатьма й родичаєшся, поміркованість стає природною потребою, як дихання. Те, як вони обійшлися з моєю справою, — один приклад цієї дивної й вишуканої розважливості. А те, як обійшлися з Жуберовою, — інший. Не забувай, що розслідування тривало сім років і до нього було залучено багато людей: два відділки поліції штату, чотири окружні шерифи, тридцять один заступник і ще бозна-скільки місцевих копів і констеблів. Вона була там у відкритих папках, і на 1989 рік вони навіть придумали для нього ім’я — Рудольф, як Валентіно[85]. Вони розмовляли про Рудольфа в окружнім суді, очікуючи свідчень щодо інших справ, порівнювали нотатки про Рудольфа на семінарах правоохоронних органів в Оґасті, Деррі й Вотервіллі, обговорювали його на перервах на каву. «Ну й додому ходили з ним, — сказав Брендонові один коп — той же, що розповів про носи, між іншим. — Аякже. Такі люди, як ми, завжди беруть таких, як Рудольф, додому. Переговорюємося про останні деталі на барбекю на задньому дворі, може, згадуємо цю тему з колегою з іншого відділку, поки дивимося, як діти грають у Малій лізі. Бо ж ніколи не знаєш, коли у тебе в голові все може скластися в джекпот». Але ось по-справжньому неймовірна частина (і ти, мабуть, зайшла вже далі, ніж я… якщо, звісно, зараз не в туалеті Едіка кличеш): за стільки років усі ті копи знали, що в них західною частиною штату прогулюється реальний живий монстр — ґуль[86], якщо точніше, — вернуться
Rudolph Valentino — американський актор італійського походження.
вернуться
Людиноподібний демон у доісламських арабських віруваннях.