заявили, що все через пізню годину й засніжені дороги, — сказав Брендон, — але я собі думаю, що тут дещо більше. Певно, шериф Ріджвік не хотів віддавати цю піньяту комусь іншому, перш ніж зможе сам по ній добряче вперіщити. Ну, менше з тим, Жубер проблем не створював — сидів собі на задньому сидінні, раденький що дурненький, ніби втік з якоїсь серії «Байок зі склепу», і — обоє присяглися, що це правда, — наспівував «Щасливі разом», стару пісню «Тертлів». Ріджвік передав рацією, щоб їх зустріли кілька тимчасових заступників. Він переконався, що Жубер надійно замкнений, а в заступників дробовики напоготові й удосталь кави, і вони з Лапойнтом вирушили знову. Поїхали на «Гоумленд» по фургон. Ріджвік одягнув рукавички, сів на такий поліетиленовий пакет «Гефті», що їх копи на місці злочину називають «ковдрами для доказів», і повіз фургон у місто. Він їхав з усіма вікнами відчиненими і сказав, що у фургоні все одно смерділо так, наче в м’ясничій, де на шість днів зникла електроенергія. Ріджвік уперше нормально роздивився багажну частину фургона, вже коли направив на неї дугові лампи в міському автопарку. У комірках, розміщених на стінах, було кілька гнилих кінцівок. Був також плетений кошик, набагато менший, ніж той, що бачила я, а ще ящик з інструментами «Крафтсмен», повний різного грабіжницького наряддя. Коли Ріджвік відкрив кошик, то всередині виявилося шість пенісів, підвішених на джутовому шпагаті. Він сказав, що одразу зрозумів: це намисто. Жубер пізніше визнав, що часто вдягав його, вирушаючи на цвинтарні походеньки, а також висловив переконання, що, якби вдягнув під час останнiх, його б нізащо не спіймали. «Воно дає мені добру судьбу, — сказав він, і зважаючи на те, скільки часу пішло на те, щоб його впіймати, думаю, Рут, ти погодишся, що якась слушність у його словах є. Однак найгіршим був сандвіч на пасажирському сидінні. З-поміж двох шматків «вандер-хліба» вистромлювався, очевидно, людський язик. Він був щедро намащений жовтою гірчицею, яку люблять діти. — Ріджвік встиг вибігти з фургона, перш ніж виблювати, — сказав Брендон. — Це добре — поліцейські штату йому б око на сраку натягнули, якби він на речовий доказ проригався. З іншого боку, якби його не знудило, я б радше хотів, щоб його усунули з роботи через психічний стан. Невдовзі після світанку Жубера перевели в Чемберлен. Поки Ріджвік сидів, обернувшись назад, на передньому сидінні поліцейського авта й зачитував Жуберові крізь ґрати його права (уже вдруге чи втретє: у Ріджвіка, очевидно, кредо — методичність), той перебив його словами «може, зробив щось зле мамці-баті, очінь жаль». На той час за документами з Жуберового гаманця вони визначили, що він живе в Моттоні, фермерському містечку, яке межує з Чемберленом через річку, і як тільки Жубера надійно замкнули в новому помешканні, Ріджвік повідомив поліцейських Чемберлена й Моттона про те, що розповів Жубер. Повертаючись у Касл-Рок, Лапойнт запитав Ріджвіка, що, на його думку, знайдуть копи, які рушили в Жуберів будинок. — Не знаю, але сподіваюся, протигази вони не забули, — відповів Ріджвік. Одна з версій того, що вони там знайшли, а також зроблені висновки з’явилися протягом наступних днів у газетах, звісно, помалу наповнюючись деталями, але поліція й генпрокурор штату на момент, коли в перший день перебування Жубера в холодній зайшло сонце, досить чітко розуміли, що відбувалось у фермерському будинку на Кінгстон-роуд. Пара, яку Жубер назвав «мамка-батя», — насправді його мачуха та її законний чоловік — були, звісно ж, мертві. Уже кілька місяців, хоча Жубер постійно говорив, ніби «щось погане» сталося лише кілька днів чи годин тому. Він їм обом зняв скальп і з’їв більшу частину «баті». По всьому будинку були розкидані частини тіл, деякі вже гнилі й повні личинок, дарма що стояли морози, а інші ретельно засолені й замариновані. Більша частина заготовлених органів — чоловічі геніталії. На полиці біля сходів у підвал поліція знайшла десь п’ятдесят слоїків, у яких зберігались очі, губи, пальці та яєчка. Жубер був просто якимсь ентузіастом консервації. Також будинок був наповнений — у буквальному значенні — краденими речами, здебільшого з літніх таборів і котеджів. Жубер називає їх «моє добро»: приладдя, інструменти, спорядження для саду й городу, а також стільки спідньої білизни, хоч цілу крамницю «Вікторія Сікрет» забити. Судячи з усього, йому подобається її носити. Поліція досі сортує частини тіл, які Жубер назбирав під час своїх експедицій на розкрадання могил і які він отримав з інших видів діяльності. Вони вважають, що протягом останніх п’яти років він убив близько десяти людей, усе волоцюги, яких він автостопом підбирав у свій фургон. Брендон каже, що жертв може бути й більше, але робота в судмедекспертів іде дуже повільно. Сам Жубер допомогти не може, навіть не тому, що не говорить, а тому, що балакає забагато. Як каже Брендон, він уже зізнався в більш ніж трьохстах злочинах, включно з убивством Джорджа Буша. Здається, він вважає, що Буш — це насправді Дана Карві, той, що Жінку з церкви грає в «Суботньому вечорі в прямому ефірі». Він потрапляв у різні психіатричні заклади й виходив з них ще з п’ятнадцяти років, коли його заарештували за незаконний статевий акт із двоюрідною сестрою. Сестрі на той момент було два роки. Сам він, звісно ж, був жертвою сексуального насильства: його батько, вітчим і мачуха, очевидно, всі його грали. Як там кажуть? Сім’я, в якій разом граються, разом і лишаються? Його відправили в «Ґейдж Пойнт» — своєрідне поєднання клініки для залежних, закладу соціальної адаптації та психіатричної клініки в окрузі Генкок — за звинуваченнями в грубому сексуальному насильстві, а через чотири роки, коли йому було дев’ятнадцять, випустили, ніби як вилікували. Це було в 1973 році. Другу половину 1975-го й більшу частину 1976-го він провів в Оґасті, в тамтешньому інституті психічного здоров’я. Це сталося внаслідок Жуберового періоду Веселощів із тваринами. Рут, я розумію, що, мабуть, не варто про таке жартувати, — ти подумаєш, що я жахлива людина, — але, правду кажучи, я не знаю, як іще реагувати. Іноді мені здається, якщо я не пожартую, то почну плакати, а якщо почну плакати, то не зможу зупинитися. Він запихав котів у сміттєві урни, а тоді розривав їх на шматки великими петардами, їх ще банкорозривними називають. Ось таким він займався… а ще час від часу, мабуть, коли йому набридала рутина, Жубер міг прибити якогось песика до дерева. У 79-му його відправили в «Джуніпер Гілл» за зґвалтування й осліплення шестирічного хлопчика. Цього разу мало б бути назавжди, але коли справа стосується політики в інституціях штату, особливо психіатричних, — думаю, буде чесно сказати, що нічого не буває назавжди. Випустили його в 1984-му, знов оголосивши «вилікуваним». Брендонові — і мені також — здається, що цей другий випадок одужання більше стосується скорочень бюджетних видатків на психіатричні заклади, а не якихось чудес сучасної науки чи психіатрії. У будь-якому разі, Жубер повернувся в Моттон, де жив з мачухою та її чоловіком, і штат забув про нього… зате видав посвідчення водія. Жубер склав практичний екзамен і отримав права цілком законно (мені це здається чи не найнеймовірнішим з усього), а десь із кінця 1984 — початку 1985 року почав ними користуватись у вояжах по місцевих цвинтарях. Хлопець він був зайнятий. Узимку мав склепи й мавзолеї, восени вламувався в сезонні табори й будинки по всьому західному Мейну, забирав усе, що йому подобалося, — «моє добро», пам’ятаєш, так. Судячи з усього, йому вельми подобалися фотографії в рамках. На горищі будинку на Кінгстон-роуд знайшли аж чотири ящики таких. Брендон каже, що їх досі рахують, але загальна кількість буде, мабуть, понад сім сотень. Неможливо сказати, наскільки батя-мамка брали участь у всьому цьому, перш