Джессі на секунду спинилася, бо дихала так важко й швидко, що мало не захекувалася. Вона глянула на слова на екрані — на неймовірне, невимовне зізнання на екрані — і відчула раптовий потужний потяг їх стерти. Не тому, що соромилася, що Рут це прочитає. Соромилася, але річ не в тому. Їй не хотілося розбиратися з ними, а вона припускала, що як не видалити, то доведеться саме цим і займатися. Слова вміють створювати власні вимоги.
«Лише якщо виходять з-під контролю», — подумала Джессі й потяглася вбраним у чорне вказівним пальцем правої руки. Вона торкнулася клавіші «ВИДАЛИТИ» — насправді радше погладила її, — а тоді відібрала руку. Це ж правда, хіба ні?
— Так, — процідила вона тим же бурмотливим голосом, який так часто використовувала протягом годин у неволі, але цього разу розмовляла не з Господинькою чи Рут у себе в голові. Джессі повернулася до самої себе, і для цього не довелось іти якимись манівцями. Мабуть, це прогрес. — Так, це правда, так.
І жодних «але», тож хай допоможе їй Господь. Вона не видалятиме правду, якою б гидкою та не здавалася людям, включно з нею самою, між іншим. Вона її залишить. Може, зрештою й вирішить не надсилати листа (Джессі вагалася, чи взагалі чесно це надсилати, обтяжувати жінку, яку вона стільки років не бачила, такою порцією болю й божевілля), але ті слова вона не видалить. А це означає, що краще вже закінчувати, тепер, швидко, доки її не покинули залишки відваги й сили.
Джессі нахилилася вперед і продовжила набирати текст.