Джессі знову спинилась, а коли продовжила набирати текст, то робила це дуже повільно, крізь екран заглядаючи в учорашній день, коли шість дюймів снігу ще були тільки гладенькою білою загрозою в небі. Вона побачила на дорозі перед собою блакитні мигалки, відчувала, як сповільнюється Брендонів «бумер».
На слухання ми заїхали пізно, тому що на І-295 — міській об’їзній — лежала перевернута вантажівка. Брендон цього не сказав, але я знаю: він сподівався, що ми заїдемо запізно, коли Жубера вже відведуть у його камеру в кінці максимально захищеного крила окружної тюрми, проте охоронець біля входу в судову залу сказав, що засідання ще йде, хоч і завершується. Брендон відчинив мені двері й одночасно нахилився, щоб просто у вухо пробурмотіти: — Джессі, опусти вуаль і не піднімай. Так я і зробила, а Брендон поклав руку мені на талію й провів усередину. Судову залу…
Джессі спинилася, визирнула у вікно на присмерковий день широкими сірими порожніми очима.
Пригадуючи.
38
Судову залу освітлюють такі висячі скляні кулі, які в Джессі асоціюються з дешевими універмагами з її молодості, і тут сонно, наче в класній кімнаті в середній школі під кінець зимового дня. Ідучи вперед проходом, Джессі відчуває дві речі: Брендонову долоню, що досі торкається вигину її талії, а також вуаль, яка, наче павутина, лоскоче їй щоки. Від цього всього вона почувається дивно, ніби наречена.
Перед суддівською ложею стоять двоє адвокатів. Суддя нахилився вперед, дивиться на їхні повернуті вгору обличчя, усі троє про щось перешіптуються, у них якась технічна розмова. Джессі вони здаються якимсь відтворенням ескізу Боза з роману Чарльза Дікенса в реальному житті. Ліворуч, біля американського прапора, стоїть судовий пристав. Стенографістка біля нього чекає завершення поточної правової дискусії, з якої її, видно, зовсім виключили. А за довгим столом у дальньому кінці поруччя, що ділить кімнату на половину, відведену для глядачів, і половину, що належить сторонам конфлікту, сидить кощава, неймовірно висока фігура, вбрана в яскраво-помаранчеву тюремну робу. Поруч із ним — чоловік у костюмі, певно, ще один адвокат. Чоловік у робі схилений над жовтим записником, видно, щось пише.
За мільйони миль звідти Джессі відчуває, як долоня Брендона Мілерона наполегливіше притискається їй до талії.
— Це вже досить близько, — бурмоче він.
Вона відсторонюється. Він помиляється, це не близько. Брендон зеленого поняття не має про те, що вона думає чи відчуває, але це нормально, Джессі сама знає. Наразі всі її голоси стали одним голосом, вона гріється неочікуваною єдністю і знає от що: якщо не підбереться до нього ближче зараз, якщо не підбереться так близько, як тільки зможе, він ніколи не відійде далеко. Завжди чигатиме в шафі, чи одразу за вікном, чи ховатиметься під ліжком опівночі, шкірячись білими зморщеними губами — демонструючи проблиски золота ззаду в роті.
Вона швидко крокує проходом до поруччя-роздільника, а тонка тканина вуалі торкається щік, ніби дрібними стривоженими пальцями. Вона чує, як Брендон щось похмуро буркоче, але цей звук долинає з вiдстанi як мінімум десяти світлових років звідси. Ближче (але все одно, ніби на сусідньому континенті) адвокат перед ложею бурмоче:
— …ваша честь, я думаю, штат у цьому питанні непохитний, і якщо ви переглянете наші цитати, зокрема «Кастонґей проти Голліса»…
Ще ближче, і тепер пристав змірює її поглядом зі скороминущою підозрою, але швидко розслаблюється, коли Джессі піднімає вуаль та всміхається йому. Не відриваючи погляду від її очей, пристав смикає пальцем у бік Жубера й коротко хитає головою — жест, який вона у своєму стані піднесених емоцій та сприйняття може прочитати запросто, наче першу шпальту таблоїда: «Тримайтеся від того тигра якомога далі, мем. Дивіться, щоб він вас кігтями своїми не дістав». Тоді він ще більше розслаблюється, коли бачить, що її наздоганяє Брендон, галантний ґречний лицар, буквальне визначення цих слів, хоч він точно не чує низького Брендонового рику: