— Я не думаю, що ти взагалі хтось! — трубить Реймонд Ендрю Жубер тремтливим дитячим голосом. Звук прорізає сперте, перегріте повітря судової зали, наче блискуче лезо. — Ти просто з місячного світла!
А тоді воно починає сміятися. Трусить потворними руками в наручниках, видимих лише для них обох, і сміється… сміється… сміється…
39
Джессі потяглася по цигарку, але спромоглася лише перекинути пачку на підлогу. Вона повернулася до клавіатури й термінала, навіть не намагаючись підняти її.
Рут, я відчула, що божеволію — і як це відбувається. А тоді почула всередині якийсь голос, здається, Періжечків. Періжечок, яка взагалі показала мені, як вибратися з наручників, та змусила рухатися, коли Господинька намагалася завадити — Господинька, з її тоскною напускною логікою, і Періжечок, бережи її Бог. — Не подаруй йому цього задоволення, Джессі! — скрикнула вона. — І не дай Брендонові відтягти тебе, доки не зробиш те, що маєш! Брендон таки намагався. Обома руками тримав мене за плечі й тягнув, наче я канат, а суддя в цей час нестямно вигупував молотком, а пристав уже біг до мене, і я знала — маю лише останню секунду зробити те, що важливо, що принесе зміну, що покаже: жодне затемнення не триває вічно, — тож я…
40
А тепер Джессі раптом відхилилася в кріслі назад, прикрила очі руками й розплакалась. Вона схлипувала майже десять хвилин — гучними потужними риданнями, від яких аж трусилася, порушуючи тишу безлюдного будинку, — а тоді знов узялася за текст. Часто зупинялася, щоб провести рукою по мокрих очах, очистити розмитий зір. Потроху Джессі впоралася зі сльозами.
…тож я нахилилася вперед і плюнула почварі в обличчя, але не просто плюнула. Я добряче так харкнула. Не думаю, що він узагалі помітив, але це нічого. Це ж не для нього було, правда? За цю витівку доведеться сплатити штраф, і Брендон каже, що сума буде чимала, але самому йому вдалося вийти з ситуації, обійшовшись лише доганою, а це для мене набагато важливіше, ніж будь-який штраф, бо, в принципі, це ж я викрутила йому руки й заштовхала на те слухання. І, думаю, це все. Нарешті все. Думаю, я дійсно відправлю цей лист, Рут, а тоді наступні кілька тижнів труситимуся в очікуванні відповіді. Стільки років тому я вчинила з тобою огидно, і хоча це була не зовсім моя провина, лише нещодавно я усвідомила, наскільки на нас впливають інші люди, навіть коли ми пишаємося тим, що контролюємо себе й розраховуємо лише на себе, — я все одно хочу попросити в тебе пробачення. І ще дещо хочу тобі сказати, у що дійсно починаю вірити: зі мною все буде гаразд. Не сьогодні, не завтра й не через тиждень, але врешті-решт так. Принаймні настільки нормально, наскільки заслуговуємо ми, прості смертні. Приємно це знати — приємно знати, що я ще можу вижити й іноді це гарно відчути. Що іноді це відчувається наче перемога. Я люблю тебе, дорога моя Рут. Ти і твій міцний голос значним чином урятували мені життя минулого жовтня, хоч ти про це й не знаєш. Я дуже тебе люблю. Твоя стара подруга, 
P. S. Прошу тебе, відпиши мені. А ще краще подзвони… будь ласка.
Через десять хвилин Джессі відклала лист, видрукуваний і запечатаний у манільському конверті (лист виявився затовстеньким для звичайного конверта бізнес-довжини) на стіл у коридорі. Адресу Рут вона дістала через Керол Ріттенгаус — принаймні якусь адресу — і вивела її на конверті тонкими літерами, акуратними настільки, наскільки могла спромогтися лівою рукою. Поруч Джессі залишила записку, обережно написану такими ж тонкими літерами.
«Меґґі. Будь ласка, надішли це. Якщо я тобі гукну згори й попрошу не надсилати, погодься… але все одно надішли».
Джессі підійшла до вікна у вітальні й постояла якийсь час, вдивляючись понад затокою, перш ніж піднятися нагору. Уже темніло. Уперше за довгий час просте усвідомлення цього факту не сповнило її жахом.
— Ой блядь, — сказала вона порожньому будинку. — Несіть уже свою ніч.