Вона смикнула сильніше. Цього разу біль був набагато відчутніший. Джессі раптом пригадала, як тато захряснув водійські дверцята їхнього старого універсала «Кантрі Скваєр» і прищемив Медді ліву долоню, бо не знав, що вона чомусь вирішила вийти саме через ті дверцята. Як же ж вона верещала! Від удару зламалася якась кістка — назву Джессі не пригадувала, зате пам’ятала, як Медді гордо показувала свіжий гіпс і примовляла: «А ще в мене розірване тильне сухожилля». Це здалося Джессі й Віллові смішним, оскільки всі знають, що тилом люди іноді називають задницю. Вони сміялися, більше від несподіванки, ніж із презирства, але Медді все одно пішла розлючена, потемнівши обличчям, як та хмара, розповідати все мамі.
«Тильне сухожилля, — подумала Джессі, свідомо тягнучи сильніше, попри дедалі сильніший біль. — Тильне сухожилля і променево-ліктьове щось-там-ще. Неважливо. Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так і зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зібрать, нехай потім якийсь лікар переймається».
Джессі повільно й рівномірно посилювала тиск, стараючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони розширилися бодай трішки — чверті дюйма мало б вистачити, а половини й поготів, — вона дістала б наймасивніші виступи кісток і залишилося б розібратися з еластичнішою тканиною. Принаймні так Джессі сподівалася. У великих пальцях, звісно, також є кістки, але про них вона турбуватиметься, лише коли і якщо прийде для цього час.
Джессі потягла вниз іще сильніше, щирячи зуби в гримасі болю й зусиль. Невеликими білими дугами випнулися м’язи плечей. На бровах, щоках, навіть на підносовому жолобку виступили краплі поту. Вона висунула язик і облизала під носом, навіть не усвідомлюючи цього.
Боліло сильно, але зупинитися змусив не біль. До цього спричинилося просте усвідомлення, що вона вже максимально витягнула м’язи і це не посунуло наручники ані на йоту. Слабка надія просто вислизнути рукою затріпотіла й згасла.
«Ти впевнена, що тягнула настільки сильно, наскільки могла? Або сама собі підбріхуєш, бо дуже болить?»
— Ні, — промовила Джессі, так і не розплющуючи очей. — Я тягнула так сильно, як могла. Правда.
Але той інший голос залишився, радше коротким проблиском, ніж звуком: щось наче бульбашка зі знаком питання в коміксі.
На шкірі зап’ястків, де втиснулася сталь, — під підвищенням великого пальця, на тильному боці долоні та понад тонким блакитним мереживом вен нижче — залишилися глибокі білі рівчаки. Зап’ястки й далі болюче пульсували, хоча Джессі припинила тягти наручники долонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі стовпців узголів’я.
— Ох, бляха-муха, — промовила вона тремтячим нерівним голосом. — Ну й ситуйовина.
Та чи дійсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи справді?
«Це неважливо, — подумала Джессі, піднімаючи очі на мерехтливе відбиття сонячного світла на стелі. — Це не відіграє ролі, і я поясню чому: якщо мені вдасться потягти сильніше, те, що сталося з лівим зап’ястком Медді, буде з моїми обома: кістки зламаються, тильні сухожилля тріснуть, ніби канцелярські гумки, а променево-ліктьові штуки-дрюки розірвуться, наче глиняні голуби в тирі. Єдине, що зміниться, — це те, що я лежатиму тут не просто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою зламаних зап’ястків. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю: Джералд помер ще до того, як зміг залізти в сідло, але в результаті я все одно добряче виїбана».
Добре. Які ще є варіанти?
«Жодних», — хирявим тоном промовила Господинька Берлінґейм, наче жінка, що стоїть на відстані однієї сльози від повної істерики.
Джессі чекала, чи не висловить свою думку інший голос — голос Рут. Не висловив. Цілком можливо, Рут плаває десь в офісному кулері з рештою гагар. У будь-якому разі, через це мовчання Джессі мусить дати собі раду сама.
«Що ж, тоді давай, — подумала вона. — Що робитимеш із наручниками тепер, коли переконалася, що просто вислизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»
«У кожній парі по два наручники, — несміливо озвався той молодий голос, імені якого Джессі поки не знала. — Ти спробувала вислизнути з тих, у яких закуті руки, і це не подіяло… а інші? Ті, що прикуті до ліжка? Про них не думала?»
Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию так, щоб можна було роздивитись узголів’я зі стовпчиками. Вона майже не звернула уваги на те, що розглядає їх догори дриґом. Ліжко було меншим, ніж «королівське» чи «королевине», хоча істотно більшим, ніж «близнюче»[20]. Воно мало якесь хвацьке ім’я — мабуть, «придворно-блазнівське» чи «старшо-фрейлінське», — проте з віком Джессі ставало дедалі важче пам’ятати такі речі. Вона не знала, чи це можна назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням старості. У будь-якому разі, ліжко, на якому вона зараз опинилася, було ідеального розміру для траху, але трішки замалим, щоб їм обом було зручно на ньому заночувати.
20
«Близнюче» ліжко (twin) — 191 × 99 см, «королевине» (queen) — 203 × 152 см, «королівське» (king) — 203 × 193 см.