Від цієї думки в Джессі проступили сироти навіть на шкірі стегон, де лежав дедалі вужчий клаптик сонячного світла. Вона відсунула цю думку — принаймні спробувала — і продовжила вивчати узголів’я ліжка.
Стовпці були розташовані не на самому краю, а ближче до центру, від чого руки були розведені, але не занадто, особливо зважаючи на приблизно шість дюймів вільного простору, що надавали ланцюги. Між стовпцями було чотири горизонтальні дошки. Вони також були махагонієві, з різьбленням простих, але приємних хвилястих форм. Джералд якось запропонував, щоб на центральній дошці вирізьбили їхні ініціали (сказав, що знає якогось чоловіка в Ташмор-Ґлені, який з радістю приїде сюди й виконає цю роботу), але Джессі накрила цю ідею мокрим рядном. Це їй здавалось одночасно показною і химерно дитячою затією, ніби вони парочка закоханих підлітків-максималістів, що вирізають сердечка в себе на партах.
Полиця була розташована над найвищою дошкою, саме на такій висоті, щоб людина, якщо сидить, не билася головою. На полиці була Джералдова склянка води, кілька книжок у м’яких палітурках, залишених тут ще з літа, а з її боку — невелика купка косметики. Вона також залишилася тут із минулого літа, і Джессі припускала, що там уже давно все висохло. Також дуже прикро: ніщо не здатне розвеселити прикуту кайданками жінку настільки успішно, як рум’яна «Кантрі Морнінґ Роуз». Так у всіх жіночих журналах пишуть.
Джессі повільно піднесла руки, тримаючи їх під невеликим кутом, щоб кулаками не наштовхнутися на нижній бік полиці. Вона тримала голову закинутою, щоб бачити, що відбувається на іншому кінці ланцюгів. Інші браслети були пристебнуті навколо стовпців між другою і третьою дошками. Коли вона підняла кулаки, ніби лежачи виважувала невидиму штангу, наручники посунулися по стовпці, доки не досягли наступної дошки вгорі. Якщо Джессі вдасться вибити ту дошку, а тоді наступну, то вона зможе просто зняти наручники зі стовпців. Вуаля.
«Напевно, це надто добре, щоб бути правдою, мала, і надто просто, щоб бути правдою, але все одно можеш спробувати. Якщо не вийде, хоч якось уб’єш час».
Джессі обхопила різьблену горизонтальну дошку, що наразі перешкоджала висхідному пересуванню наручників, зачеплених на стовпцях. Глибоко вдихнула, стиснула і смикнула. Одного різкого руху вистачило, щоб зрозуміти, що цей шлях також заблоковано. То було наче витягувати стяжний прогонич із цементної стіни. Вона не відчула навіть міліметрового руху.
«Я можу хоч десять років смикати ту хріновину і навіть трішки не зрушу її, не кажучи вже про те, щоб відірвати від стовпців», — подумала Джессі й опустила руки до попередньої звислої на кайданках позиції над ліжком. З рота вирвався відчайдушний короткий крик. Їй він здався карканням спраглої ворони.
— Що я робитиму? — запитала вона в мерехтіння на стелі й нарешті пустила розпачливі сльози переляку. — Просто якого дідька я робитиму?
Ніби даючи відповідь на її запитання, знову загавкав собака, і цього разу він був так близько, що Джессі аж вереснула зі страху. Узагалі, судячи зі звуку, тварина стояла одразу під східним вікном, на під’їзній доріжці.
5
Собака був не на під’їзній доріжці, а ближче. Тінь, що простягалася на асфальті ледь не до переднього бампера «мерседеса», означала, що тварина на задньому ґанку. Довга повзуча тінь виглядала так, наче належить якомусь покрученому монструозному псу, і Джессі вона одразу не сподобалася.
«Не будь, бляха, дурною, — вилаяла вона себе. — Тінь лише здається такою, бо сідає сонце. А тепер, дівчино, розтули рота й трохи покричи — зрештою, пес не обов’язково бродячий».
І то правда. Десь там на горизонті може бути й господар, але Джессі не покладала на це особливих надій. Вона подумала, що собаку привабила до задньої тераси вкрита дротом сміттєва урна одразу біля дверей. Джералд іноді називав цю гарненьку маленьку конструкцію з кедровою дранкою зверху та подвійними застібками кришки їхнім магнітом для єнотів. Цього разу замість єнота вона привабила пса, і то бродячого, майже стовідсотково. Недогодовану сіромашну шавку.
І все ж спробувати потрібно.
— Ей! — закричала вона. — Ей! Там хтось є? Мені потрібна допомога! Є там хтось?
Собака вмить припинив гавкати. Його павуча спотворена тінь смикнулася, обернулася, почала відступати… а тоді спинилася. Дорогою з Портленда вони з Джералдом з’їли по сендвічу-субмарині[21], великих і жирних, з салямі й сиром, і перше, що Джессі зробила по прибутті, — це зібрала залишки та обгортки й викинула їх у сміттярку. Мабуть, пса сюди привабив саме потужний запах жиру й м’яса, і саме цей запах стримав його від того, щоб чкурнути назад у ліс від звуку її голосу. Той запах був сильнішим за імпульси здичавілого серця.
21