— Я відпущу тебе… якщо ти гарно, дуже гарно поводитимешся. Будеш слухняною, Джессі?
«Банально, — прокоментував це той новий прямолінійний голос. — Très[3] банально».
Він заклав великі пальці за пояс трусів, наче якийсь дурнуватий стрілець. «Жокейчики» спустилися швидко, тільки-но встигли подолати чималий рятівний круг із жиру навколо талії. І ось той орган, голий. Не грізний рушій кохання, з яким вона вперше зіткнулася в підлітковому віці на сторінках «Фенні Гілл»[4], а щось лагідне, рожеве, обрізане. П’ять дюймів абсолютно нічим не примітної ерекції. Два чи три роки тому, під час однієї з нечастих поїздок у Бостон, Джессі побачила фільм, що називався «Живіт архітектора». «Так. А тепер я дивлюся на “Пеніс адвоката”», — подумала вона. І закусила зсередини щоку, щоб придушити сміх. Сміятися в цю мить було б нерозумно.
Їй дещо спало на думку, і вмить будь-яке бажання сміятися зів’яло. Думка така: він не розуміє, що вона серйозно, тому що її, Джессі Мейгут Берлінґейм, дружини Джералда, сестри Медді й Вілла, доньки Тома й Саллі, матері нікого, для нього насправді й немає зовсім. Вона щезла звідси в ту ж мить, коли ключі тихенько сталево клацнули в замках наручників. У нижній шухляді Джералдового стола на місці журналів із пригодницькими історіями, які тішили його в підліткові роки, з’явився стос порнографічних, де жінки в самих лише перлах стоять навколішки на килимах із ведмежих шкур, а ззаду їх грають чоловіки з секс-агрегатами, на тлі яких Джералдів має вигляд моделі типорозміру H[05]. На зворотах цих журналів, поміж 900-ми номерами сексу по телефону, були оголошення про надувних жінок начебто анатомічно правильної форми — чи не найхимерніше поняття з тих, про які Джессі коли-небудь чула. Тепер вона собі уявила цих наповнених повітрям ляль, їхню рожеву шкіру, мультяшні тіла без жодних рис та пласкі обличчя і відчула подив від усвідомлення правди. То був не страх, не зовсім страх, але всередині щось енергійно заблимало, і краєвид, який відкрився від цього стробоскопа, лякав безмір більше, ніж ця дурна гра чи те, що цього разу вони бавляться в неї в літньому будинку біля озера, хоч літо вже давно скінчилося й повернеться аж за рік.
Та всі ці думки зовсім не вплинули на її слух. Тепер вона почула бензопилу, що гарчала в лісі десь на великій відстані від них — мабуть, миль зо п’ять, не менше. Поруч же, посеред плеса озера Кашвакамак, запізніло починаючи щорічну міграцію на південь, у блакитне жовтневе небо здуріло заклекотала гагара. Ще ближче, десь на північному березі, загавкав собака. Звук був огидний, тріскучий, проте Джессі він дивним чином заспокоїв. Він свідчив, що тут є ще хтось, хоч зараз і будній жовтневий день. Окрім цих звуків, залишався тільки грюкіт об роздутий одвірок дверей, що хилиталися, ніби старий зуб у зогнилих яснах. Джессі відчувала: якщо ще довго доведеться це слухати, то вона здуріє.
Джералд, на якому тепер не було нічого, крім окулярів, укляк на ліжку й почав підповзати до неї. Його очі не втратили блиску.
Джессі припускала, що саме через той блиск продовжувала грати в гру ще довго після того, як вдовольнила первинну цікавість. Вона багато років уже не бачила, щоб Джералд дивився на неї з такою пристрастю. Виглядає вона незлецьки — Джессі вдалося не набрати ваги й більш-менш зберегти фігуру, — проте Джералдів інтерес до неї все одно потроху спав. Вона припускала, що частково в цьому можна звинуватити алкоголь, — зараз він п’є значно більше, ніж коли вони одружилися, — проте знала, що причина не лише в цьому. Яке там старе прислів’я: чим більше людину знаєш, тим більше недоліків у ній бачиш? Це не мало б діяти на чоловіків і жінок, що кохають одне одного, принаймні якщо вірити поетам романтизму, яких вона читала на вступі до англійської літератури, проте з роками по закінченні коледжу Джессі виявила, що є певні реалії життя, про які Джон Кітс і Персі Шеллі не писали. Але, звісно ж, вони померли набагато молодшими, ніж вони з Джералдом зараз.
Та просто тут і зараз усе те не мало особливого значення. Важило, мабуть, те, що вона бавилася в гру довше, ніж насправді хотіла, тому що їй подобалися хтиві вогники в очах чоловіка. Так вона почувалася молодою, гарною й жаданою. Але…
«…але якщо ти справді думаєш, ніби він бачить тебе, коли в очах у нього горять ті вогники, то тебе, дівулю, обманули. Або, можливо, ти обманула себе. І, можливо, тепер тобі треба вирішити — дійсно, по-справжньому вирішити, — чи збираєшся ти й надалі миритися з цим приниженням. Бо ж хіба не саме так ти почуваєшся? Приниженою?»
4
«Memoirs of a Woman of Pleasure», здебільшого відомий як «Fanny Hill» (1748), — роман англійського письменника Джона Кліленда, який називають «першою англійською прозовою порнографією», «першою порнографією у формі роману». Книга не містила прямих вульгаризмів, лише евфемізми, проте була однією з найбільш переслідуваних та заборонених.