— Рут, припини, — прокаркала вона. — Якщо збираєшся й далі на халяву веселитися в мене в голові, то май совість хоч не дражнити мене.
«Дражнити? Господи, дівулю, я тебе не дражню. Я тебе розбудити намагаюся!»
— Та я не сплю! — роздратовано відказала Джессі. Ніби на підтримку цих слів, на озері знову скрикнула гагара. — Частково завдяки тобі!
«Ні, спиш. Ти вже довгий час не при тямі — принаймні по-справжньому. Джесс, коли трапляється щось паршиве, знаєш що ти робиш? Кажеш собі: “Ой, та тут нема чим перейматися, це просто поганий сон, у мене такі час від часу трапляються, але ж нічого страшного, я просто знову перевертаюся на спину, і все добре”. І саме цим ти й займаєшся, бідна дурепо. Ось чим ти займаєшся».
Джессі вже розкрила була рота, щоб відповісти, — такі неправдиві чутки не можна залишати без відповіді, навіть коли болить горло, — але не встигла Джессі впорядкувати свої думки, як Господинька Берлінґейм уже встановила свої бастіони.
«Як ти можеш говорити такі жахливі речі? Де таке чувано! Йди геть!»
Прямолінійний голос Рут знову цинічно гавкнув сміхом, і Джессі подумала, наскільки ж тривожно — наскільки жахливо тривожно — чути, як частина власного розуму сміється вигаданим голосом старої знайомої, яка вже давно бозна-де.
«Піти геть? Ну, тобі б таке сподобалося, правда? Дівуля-привітуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда стає ближче, коли ти починаєш підозрювати, що, можливо, це не просто сон, то тікаєш».
Дурниці.
«Хіба? А що тоді сталося з Норою Калліґан?»
На мить це шокувало голос Господиньки — і її власний, той, що вголос і подумки говорив від імені «Я», — настільки, що та замовкла, але в мовчанні виник дивний знайомий образ: коло людей, здебільшого жінок, які сміються й показують пальцями, оточивши дівчину, руки й голова якої замкнені в колодці. Дівчину було важко роздивитися, оскільки дуже темно — мало б іще світити сонце, та все одно чомусь стояла темрява, але навіть якби світилося як удень, обличчя дівчини все одно було б приховане. Волосся звисало над ним, наче каптур покаяльниці, хоча було важко повірити, ніби вона вчинила щось настільки жахливе. Дівчині, очевидно, було не більше дванадцяти. За що б її не карали, але точно не за кривду її чоловікові. Конкретно ця Євина дочка була ще надто молода навіть для місячних, а для чоловіка — й поготів.
«Ні, це неправда, — зненацька заговорив голос із глибших шарів розуму. Він був одночасно музикальний, але й лячно потужний, ніби рев кита. — У неї вони почалися ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може, він зачув кров, як той собака в сінях. Може, від цього здурів».
«Заткнися! — скрикнула Джессі. Раптом вона сама відчула себе здурілою. — Заткнися, ми про це не розмовляємо!»
«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще пахне?» — запитала Рут. Тепер цей психічний голос був різкий і жвавий — голос золотошукача, що нарешті натрапив на жилку руди, про яку довго підозрював, але ніяк не міг відшукати. «Цей мінеральний запах, ніби сіль і старі монетки…»
«Я сказала, ми про це не розмовляємо!»
Джессі лягла на покривало, м’язи під холодною шкірою напнулися, вона забула і про своє безсилля, і про смерть чоловіка — принаймні на якийсь час — перед обличчям цієї нової загрози. Відчула, як Рут або якась відірвана частина її самої, голосом якої Рут виступала, сперечається про те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирішила не продовжувати (принаймні прямо), Джессі й Господинька з полегшенням видихнули.
«Добре, тоді поговорімо про Нору, — сказала Рут. — Нору, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до якої ти почала ходити приблизно тоді, як припинила малювати, бо деякі малюнки тебе лякали. Що, випадково чи ні, збіглося в часі з тим, як Джералдів сексуальний інтерес до тебе почав випаровуватись і ти почала обнюхувати комірці його сорочок на парфуми. Пам’ятаєш же Нору, правда?»
«Нора Калліґан була настирливою сукою!» — гаркнула Господинька.
— Ні, — пробурмотіла Джессі. — У неї були добрі наміри, у цьому я не сумніваюся. Просто вона завжди хотіла піти на крок далі, поставити на одне зайве запитання більше.
«Ти казала, що вона тобі дуже подобається. Хіба ні?»
— Я хочу припинити думати, — відказала Джессі. Її голос тремтів і шукав опору. — Особливо хочу припинити чути голоси й розмовляти з ними. Це божевілля.