Зрештою вона покинула Рут, щоб не розповідати… так само як покинула Нору, щоб не розповідати їй. Вона побігла так швидко, як несли ноги, — Джессі Мейгут Берлінґейм, також відома як Дивовижна Дівчина-Колобок, останнє чудо сумнівної ери, та, що пережила день згаслого сонця, тепер прикута до ліжка й більше не здатна тікати.
— Допоможи, — промовила вона порожній спальні.
Згадавши білявку з моторошно спокійним обличчям і голосом, а також пунктирне коло зі старих шрамів на чудових грудях, Джессі не могла викинути її з голови, як і знання про те, що то був зовсім не спокій, а якась фундаментальна відірваність від страхіття, що з нею трапилося. Якимось чином обличчя білявки стало її обличчям, і коли Джессі заговорила, це був тремтячий притишений голос атеїстки, у якої не залишилося нічого, крім останньої пан-або-пропав молитви:
— Прошу, допоможи мені.
Відповів не Бог, а та її частина, яка, видно, могла говорити лише під маскою Рут Нірі. Голос її тепер звучав м’яко… але не надто обнадійливо: «Спробую, але й ти мені допоможи. Я знаю, що ти готова робити болісні речі, але, можливо, доведеться також думати болісні думки. Ти готова до цього?»
— Проблема не в думках, — непевно промовила Джессі й зметикувала: «То от як голос Господиньки Берлінґейм звучить наживо». — Проблема в тому, як… ну… втекти.
«І, можливо, тобі доведеться її заткнути, — сказала Рут. — Вона вагома частина тебе, Джессі, частина нас, і зовсім не погана людина, але її надто надовго залишили керувати всім цим шоу, а в такій ситуації її спосіб осмислення світу багато користі не приносить. Чи ти хочеш із цим посперечатися?»
Джессі не хотіла сперечатися ні з цим, ні з будь-чим. Вона була надто стомлена. Світло, що лилося крізь західне вікно, з наближенням заходу ставало дедалі палючішим і червонішим. Дув вітер, шурхотіло листя по терасі з боку озера, де зараз не було анічогісінько — усі тамтешні меблі були склали у вітальні. Сосни шелестіли, задні двері грюкали, собака то спинявся, то продовжував гучно чмокати, роздирати й жувати.
— Я так хочу пити, — зажурено сказала Джессі.
«Тоді окей — саме з цього й почнемо».
Вона повернула голову, доки не відчула, як останнє тепло сонця покидає лівий бік шиї й змокріле волосся, прилипле до щоки, тоді знову розплющила очі. Джессі зрозуміла, що дивиться прямісінько на Джералдову склянку води, і горло негайно видало вимогливий спраглий крик.
«Почнімо цей етап операцій з того, що забудемо про собаку, — сказала Рут. — Собака просто робить те, що мусить, щоб вижити, і ти чини так само».
— Я не знаю, чи здатна забути про нього, — сказала Джессі.
«Дівулю, я думаю, здатна. Справді так думаю. Якщо ти можеш так хвацько підмести під килим те, що сталося в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозі замести під килим».
На мить їй це ледь не вдалося, і Джессі зрозуміла, що вона може це зробити, якщо справді захоче. Таємниця того дня не потонула в її підсвідомості цілком, як трапляється з такими таємницями в мильних операх чи мелодрамах по телебаченню. У кращому випадку її поховано в мілкій могилі. То якась вибіркова амнезія, проте цілком добровільна. Якби Джессі захотілося пригадати, що сталося в день, коли згасло сонце, то, мабуть, їй би це вдалося.
Так, ніби ця думка послугувала запрошенням, око розуму зненацька побачило до болю чітке видиво: віконне скло, стиснуте в парі щипців для барбекю. Рука в горнешнику обертає його туди й сюди над димом від маленького вогню з дерну.
Джессі напружилася, лежачи в ліжку, і прогнала образ із думок.
«Дещо прояснімо, — подумала вона. Джессі припускала, що звертається до голосу Рут, та не була цілком певна. Вона вже ні в чому не була певна. — Я не хочу згадувати. Зрозуміло? Події того дня ніяк не стосуються сьогоднішніх. Це як порівнювати тепле з м’яким. Легко зрозуміти зв’язки: два озера, два літні будинки, два випадки
(таємниць тиші болю кривди)
сексуальних шурів-мурів, — але згадувати те, що сталося в 1963 році, нічим мені не допоможе, хіба додасть до загальних негараздів. Тому просто відійдімо від цієї теми, окей? Забудьмо про озеро Дарк-Скор».
— То що скажеш, Рут? — тихим голосом запитала Джессі, а погляд стрибнув до батікового метелика навпроти. На якусь мить там з’явився інший образ — дівчинка, чийсь солодкий маленький Періжечок, що відчуває солодкий дух бальзаму після гоління й дивиться в небо крізь шматок закопченого скла, — а тоді він, на милість, щез.