Раптом вітер ущух, і звуки з сіней здалися дуже гучними.
— Що, смакуєш ним, мерзотнику? — крикнула Джессі. Біль угризся їй у горло, але вона не припинила — не змогла. — Сподіваюся, смакуєш, бо перше, що я зроблю, коли виберуся звідси, — то відстрелю тобі голову!
«Ага, порозказуй, — подумала вона. — Порозказуй-порозказуй, жінко, яка вже навіть не пам’ятає, чи Джералдів старий дробовик — той, що колись належав його татові, — тут чи на горищі дому в Портленді».
І все одно у темному світі за дверима спальні на якусь мить запала приємна тиша. Так, наче собака якомога тверезіше й ретельніше обдумував цю погрозу.
А тоді причмокування й жування продовжилося.
Правий зап’ясток Джессі зловісно тріпнувся, погрожуючи спазмом, попереджаючи, що їй краще негайно взятися до справи… якщо вона дійсно збирається це робити.
Джессі нахилилася ліворуч й випростала руку, наскільки дозволяв ланцюг. Тоді знову почала тягти полицю вниз. Спочатку нічого не змінилося. Вона потягла сильніше, звузивши очі, ледь не заплющуючи їх, кутики рота поповзли вниз. То був вираз обличчя дитини, що очікує дози гірких ліків. А тоді, перш ніж вона досягла максимуму сили у зболених м’язах рук, Джессі відчула ледь помітну зміну в положенні дошки, зміну в постійній тязі гравітації, настільки дрібну, що вона була радше інтуїтивна, ніж реальна.
«Видаєш бажане за дійсне, Джесс, от і все. Лише це — і більш нічого».
Ні. То був вхідний сигнал від чуттів, сила яких, мабуть, зросла аж до стратосфери від страху, але бажане за дійсне вона не видає.
Джессі відпустила полицю й кілька секунд просто лежала, повільно й глибоко дихаючи та даючи м’язам можливість відновитися. Вона не хотіла, щоб їх зсудомило в критичний момент. У неї вдосталь проблем і без цього, дякую. Відчувши, що готова настільки, наскільки можна бути готовою, Джессі лівим кулаком обхопила стовпчик ліжка й потерлася об нього, доки піт на долоні висох і дерево заскрипіло. Тоді витягнула руку й знову вхопилася за полицю. Час настав.
«Але мушу бути обережною. Полиця піднялася, тут сумнівів немає, і вона підніметься ще вище, але щоб посунути ту склянку, доведеться залучити всі сили… якщо це взагалі вдасться тобто. А коли людина залучає сили на максимум, контроль стає нестійким».
Це правда, але заковика не в цьому. Заковика в тому, що вона не відчуває точку рівноваги полиці. Зовсім не відчуває.
Джессі пригадала, як каталася на гойдалці з сестрою Медді на гральному майданчику за фалмутською школою (одного літа вони рано повернулися з озера, і Джессі здавалося, що вона цілий серпень піднімалася й опускалася на тих гойдалках-балансирах з облущеною фарбою, а Медді правила їй за партнерку) і як їм вдавалося ідеально балансувати, коли того хотілося. Для цього було достатньо, щоб Медді, яка важила трохи більше, посунулася на відстань однієї дупи до центру. Довгі гарячі дні практики, співи «скакалкових» примовок одна одній у процесі допомогли їм віднайти точки рівноваги кожної гойдалки з ледь не науковою точністю. Ті кілька вигнутих зелених дошок, вистроєних рядком на розпеченому асфальті, здавалися їм мало не живими істотами. Зараз же вона не відчувала в себе під пальцями жодної живості. Доведеться просто докласти всіх сил і сподіватися, що цього вистачить.
«І як би Біблія це не заперечувала, не дай лівій руці забути, що має робити права. Хай лівиця шпурнула попільничку, але правиця мусить просто впіймати склянку. Є лише кількадюймовий відтинок полиці, на якому в тебе буде можливість це зробити. Якщо склянка пролетить цю зону, уже буде байдуже, перевернеться вона чи ні: вона опиниться за межами досяжності, як і зараз».
Джессі не думала, що здатна забути, що робить права рука, — надто вже сильно вона боліла. Але чи вдасться правиці зробити те, що потрібно, — зовсім інше питання. Джессі почала сильніше тягти лівою рукою полицю вниз, настільки рівномірно й поступово, наскільки могла. У кутик ока скотилася пекуча крапля поту, і вона прокліпалася. Десь знову загрюкали задні двері, але вони приєдналися до телефона в іншому всесвіті. Тут і зараз були тільки склянка, полиця й Джессі. Частково вона очікувала, що полиця підніметься різко й одразу, наче брутальний джек-стрибунець, катапультуючи весь уміст на стіни й підлогу, тож Джессі спробувала приготуватися до ймовірного розчарування.
«Турбуватимешся про це, якщо так станеться, дівулю. А поки не втрачай зосередження. Здається, щось відбувається».
Відбувалося. Вона знову відчула ту ледь помітну зміну — відчуття, коли з Джералдового боку полиця починає втрачати опору. Цього разу Джессі не послабила тиск, а посилила. М’язи лівиці випнулися твердими малими арками, що тремтіли від напруження. Вона коротко й гримуче простогнала. Відчуття полиці, що підіймається з кронштейнів, ставало дедалі сильнішим.