Вона зітхнула. Так. Саме так вона й почувається.
— Джералде, я справді не жартую, — промовила вона вже голосніше, і вперше вогники в очах затремтіли.
Добре. Здається, він таки чує її. Тож, можливо, все досі нормально. Не чудово, бо минуло вже дуже багато часу відтоді, як можна було б сказати, що все чудово, але нормально. А тоді вогники спалахнули знову, а за мить повернулася й ідіотська посмішка.
— Я навчу тебе, горда красуне моя, — сказав він.
Дійсно це сказав, вимовляючи «красуне», ніби якийсь поміщик із паршивенької вікторіанської мелодрами.
«Ну то дай йому це зробити. Просто дай зробити своє, і все закінчиться».
Це був набагато звичніший голос, і Джессі збиралася дотриматися його поради. Вона не знала, чи схвалила б таке рішення Ґлорія Стайнем[6], проте не переймалася цим. Ця порада приваблювала абсолютною практичністю. Нехай він зробить своє, і все закінчиться. QED[7].
А тоді його долоня — м’яка, з короткими пальчиками й шкірою рожевою, як на кінчику пеніса, — потяглася й ухопила її за грудь, і зненацька щось усередині неї ляснуло, ніби перенапружене сухожилля. Джессі різко смикнула стегнами й спиною вгору, відбиваючись від руки.
— Лиши мене, Джералде. Відімкни ці ідіотські наручники й відпусти мене. Це все перестало бути приємно ще минулого березня, коли й сніг не зійшов. Я не почуваюся сексуально. Я почуваюся дурнувато.
Цього разу Джералд почув усі слова до останнього. Вона це зрозуміла, бо в нього з очей усі вогники вмить зникли, ніби їх задуло шквальним вітром. Джессі здогадалася, що два слова, якими нарешті вдалося до нього достукатися, — це «ідіотські» та «дурнувато». Колись він був товстуном у грубих окулярах, хлопцем, що не бував на побаченнях до вісімнадцяти років, коли почав строгу дієту й заняття спортом, щоб придушити оперізувальний жир до того, як жир придушить його. На другому курсі коледжу Джералд міг би описати своє життя як «більш-менш під контролем» (так, наче життя — принаймні його життя — це брикливий мустанг, якого слід приручити), проте Джессі знала, що шкільні роки були для нього атракціоном жахіть і залишили щедру спадщину презирства до себе й підозріливості до інших.
Успіх у корпоративному праві (і шлюбі з нею, оскільки Джессі вважала, що це також відіграло свою роль, можливо, навіть ключову) ще більше відновив упевненість у собі й самоповагу, проте Джессі підозрювала, що деякі кошмари цілком не щезли. Десь у глибоких закапелках розуму хулігани досі смикають його ззаду за труси в кабінеті для самостійних занять, досі сміються на фізкультурі з Джералдової нездатності до будь-яких фізичних вправ, окрім дівчачих відтискань, і є слова — «ідіотський» і «дурнуватий», наприклад, — які воскрешають усе те, наче школа скінчилася щойно вчора… або принаймні так їй здається. Психологи бувають надзвичайно дурними в деяких речах, мало не навмисно дурними, як їй часто спадало на думку, проте коли йдеться про живучість певних спогадів, вони не помиляються, міркувала Джессі. Є спогади, що годуються людським розумом, ніби злі п’явки, і певні слова, як-от «ідіотський» і «дурнуватий», можуть миттю повернути їх до в’юнкого, збудженого життя.
Джессі очікувала на укол сорому через те, що отак ударила нижче пояса, і втішилася — чи, може, розслабилася, — бо уколу не було. «Мабуть, я вже змучилася прикидатися», — подумала вона, і ця думка привела до іншої: вона може мати власні уявлення про секс, і в такому разі всі ці штучки з наручниками точно до них не належать. Від них вона почувається приниженою. Сама ця ідея її принижує. Ну як сказати, під час кількох перших експериментів — із шарфами — було якесь ніякове збудження, ну й кілька разів у неї був мультиоргазм, що для Джессі рідкість. Але все одно, були побічні ефекти, на які вона не звертала уваги, і відчуття приниження — лише один з них. Після кожної з ранніх версій Джералдової гри її переслідували свої жахіття. Джессі прокидалася від них спітнілою й захеканою, а обидві долоні були глибоко занурені в розвилку промежини й скручені в міцні кулачки. Вона пам’ятала лише один із кошмарів, і цей спогад був далекий, розмитий: вона гола-голісінька грала в крокет, і раптом гасло сонце.
«Не зважай на це, Джессі. Про все те можеш подумати в інший день. Наразі найважливіше, щоб він тебе відпустив».
Так. Тому що це не їхня гра. Це повністю його гра. Джессі продовжувала грати в неї лише через те, що так хотів Джералд. Але тепер цього недостатньо.
6